— Ненавиджу карнавал! — невдовзі озивається Роза.
— Та ж насправді нема жодної різниці. Все це запуст. Люди вдають, що вони інакші, ніж є насправді. У різному виконанні, звісно, — каже Білий і кладе свою ліву долоню на Розину праву, відчуваючи, яка вона напружена, як судомно стискає важіль перемикання передач.
Ззаду сигналить автомобіль.
— Fuck off! — кричить Білий. Роза дивиться на нього, вмикає першу передачу і кермує далі.
— На Кубі, крім нашої версії карнавалу, є ще один — літній карнавал. Проводиться після збору цукрового очерету. Mamarachos називається і походить з Африки.
— У чому різниця?
— Перш за все люди танцюють, п’ють і не одягають масок. Найбільший у Сантьяго.
— Чекай, ти колись наче казала, що твій батько із Сантьяго? — питає Білий.
— Я там виросла. Одного разу батько взяв мене з собою на карнавал. У вуличному натовпі я загубилася. Мене знайшли через кілька годин в якоїсь старої жінки. Мама мало не збожеволіла. Сказала, що старенька наді мною виконувала ритуал сантерії. Певно, я сиділа посеред її передпокою зовсім нерухомо. Навколо столу було викладене коло з квітів, фруктів та свічок. У руках я тримала ляльку, обмотану тонкою білою ниткою. Мені було чотири з половиною роки, але я нічого не пам’ятаю. Я би взагалі про це не знала, якби мені пізніше не розповіла мама. Після цієї події мама більше не хотіла залишатися на Кубі. Вона забрала нас із сестрою-близнючкою до своїх батьків у Ґрац. Через кілька місяців їй якось вдалося отримати документи для мого батька. Він приїхав, але не витримав. Через півроку повернувся. Більше я його ніколи не бачила і не чула про нього. Можливо, це такий своєрідний карнавальний підхід до виховання дітей: замаскуватися у власне зникнення, але мені це не подобається, Адаме. Такий карнавал справді мені не до вподоби.
У готелі до Білого та Рози підходять двоє чоловіків, які відрекомендовуються поліціянтами. Свист витиснутого повітря, коли вони в холі готелю сідають у старі фотелі, обтягнуті світло-сірим шкірозамінником. Фотелі хиткі й глибоко просідають під вагою тіл. Розі на мить здається, що шкірозамінник живий і повільно затягує її в себе, як болото.
— Нам потрібна певна інформація, пане Білий, — каже інспектор поліції Маус. — По-перше, мене цікавить, за якою адресою ви зараз зареєстровані.
— У Леобені, у Австрії. Я там уже чотири роки. До того я довго жив у Ґраці, — відповідає Білий, оглядаючи одяг обох поліцейських. Вони вбрані в подібні чорні куртки, джинси, схожі чорні туфлі. В очі впало, що обидва на ногах мають білі тенісні шкарпетки.
— А пані Портеро? — запитує інспектор Маус.
— Вона з Ґраца. Пані — журналістка. Працює на австрійському державному радіо. Я перекладаю і допомагаю їй у роботі. Я походжу з Марибора, але не живу тут уже більше п’ятнадцяти років. Пані Портеро робить репортаж про місто та «Культурну столицю Європи».
— Розумію, розумію, — каже інспектор Маус, задоволено киваючи. Тим часом його колега, якого Маус представив як свого помічника Ґроса, старанно нотує щось у нотатнику. Білий на мить дивується, коли Ґрос згортає нотатник і відкладає на стіл. На обкладинці напис «1980».
— Коли ви прибули до міста, пане Білий?
— Ми приїхали в середу ввечері, тобто три дні тому.
— А доки залишатиметеся?
— Напевно, до ранку середи. У кожному разі, ми б хотіли ще подивитися Андреасову прем’єру у вівторок увечері, «Війну і мир», — каже Білий.
— Мир, спокій, якби його було більше, пане Білий. А його нема. Ми всі тут хочемо миру та спокою, але як зачаровані робимо все можливе, щоб його ніколи не мати, — мудрує інспектор Маус і вдоволено сміється до себе. Довгий вимушений регіт.
Чуючи той регіт, помічник Ґрос теж посміхається і киває своєму начальникові.
— Ви мариборець, пане Білий, тому, звичайно, знаєте пана Івана Дорфлера.
— Звичайно, знаю. У студентські роки ми товаришували.
— Ви бачили пана Дорфлера після приїзду в Марибор?
— Я зустрів Дорфлера в «Оff», це було в четвер увечері.
— Пані Портеро була з вами?
— Так. Чого ви питаєте? Щось не так з Дорфлером? — питає Білий, дивлячись Маусу в очі.
— Скажіть, коли точно ви бачили професора Дорфлера?
— Десь близько дев’ятої вечора.
— І яким був Дорфлер?
— Що ви маєте на увазі під цим «яким він був»?
— Чи поводився він якось дивно?
— Я б не сказав. Він був у доброму гуморі.
— І коли ви прощалися — теж?