— Адаме, все гаразд?
— Звісно, все добре. Пропоную зустрітися через годину-дві, мушу трохи відпочити.
Роза ще якийсь час пильно дивиться Білому в очі, а потім іде геть. Коли за Розою зачиняються двері, Білий зриває з себе сорочку та майку, штани. Заходить до ванної кімнати, вмикає світло. У дзеркалі помічає на своєму тілі відбитки значних розмірів. На кшталт опіків від великих щупалець, які наче оповили всього його.
Отець Кирилов
Наступного ранку Роза Портеро виходить із готелю; місто наче вимерло. Неділя. Сіра мжичка і вологий студень пробирають до кісток. Жінка спускається до Драви. Нечисленні перехожі. Одинокий кораблик тужливо похитується біля причалу, де розташувався бар. Роза перевіряє двері — замкнено, ніде нікого. Трохи далі — надувна куля з цьогорічною емблемою «Культурної столиці Європи». Куля здається Розі величезним м’ячем, на якому зображено незвичайний знак — ніби гвинт чи турбіна. Емблема щось дуже нагадує Розі, однак вона не може пригадати, що саме. Куля повільно крутиться. Роза закутується у свою шубу, перетинає безлюдну площу і прямує вгору. Два автомобілі, миготливе світло, десь далеко сигнал сирени швидкої допомоги. Два голуби щось дзьобають посередині перехрестя; вони здіймаються в повітря, коли автомобіль проїжджає повз них, потім сідають на землю і дзьобають собі далі. Сліди блювотини й сечі на снігу. Ліворуч — футбольний стадіон, іржаві ланцюги на погнутій огорожі. Що вище піднімається Роза, то більше хат і будинків з часів соціалізму. З одного лунає техно. Якась жінка штовхає перед собою возика, звідти чується крик. Роза намагається розгледіти в ньому дитину, та здається, що у візочку немає нічого, крім ковдри. У деренчливому візочку, який жінка байдуже штовхає по сніговій каші, їде голий крик. Трохи далі починається парк. Кілька собак гарчить, один утікає, зграя починає вити, витягнувши шиї у бік Піраміди. Від поривів вітру в повітрі кружляють сніжинки; краплини, що падають з обважнілих смерекових гілок, залишають на снігу коричневі сліди, і здається, ніби там хтось пролежав усю ніч. Роза повертається до готелю. Стукає у двері Білого. Мовчання. Вона лягає на ліжко у своїй кімнаті й дивиться в стелю.
Коли Білий її розбудив, був уже обід.
— Відколи це ти спиш в одязі та чоботях?
Роза випростовується в ліжку, поправляє волосся.
— Ти не прийшла на сніданок, отож я приніс кілька тостів, добре намащених нутеллою, і подвійну холодну розчинну каву.
Білий ставить перед Розою тацю. Роза нахиляється, принюхується, кривиться, та все ж п’є.
— Скільки років ти прожив у цьому місті? Тридцять? Я би померла вже через три місяці. Цього міста не існує, Адаме. Зранку я ходила на прогулянку. Тут нема жодної живої душі.
— Бо неділя. Для мариборців цей день порожній. Недільний обід, телевізор. Влітку люди їдуть за місто. А взимку скручуються в лялечки і чекають весни. Дехто перериває мертвеччину відвідинами місця, куди ми зараз підемо.
Роза запитально глипає на Білого і відкушує шматок тосту з нутеллою.
— До церкви, на службу, — усміхається Білий.
Великі двері кафедрального собору замкнені. Бічні також. І на площі Сломшека перед церквою безлюдно. За церквою блимає вивіска ресторану «Новий світ». Вулиця Поштова. Фасад Головної пошти, адміністрація університету, Мариборський театр.
— Це символічний центр і серце міста, — каже Білий. — Звідси можна побачити весь Марибор.
— Це серце потребує термінової пересадки і реанімації. Навіщо тобі серце без крові? — питає Роза.
Білий і Роза заходять через головний вхід. На зовнішній стіні золота табличка з написом «Мариборська архієпархія», поруч кілька просвердлених дірок.
Неонова вивіска «Blue night» не світиться, вона ледь тримається, кабелі звисають над підлогою, метляючись на протязі. Навстіж відчинені двері, що ведуть у двір праворуч. Перед собою вони бачать фургон із деревом, інструментами, різним дріб’язком. У приміщенні два чоловіки встановлюють диско-кулю. Ще один чоловік вішає велике дзеркало за барною стійкою. Всюди картон, обривки целофану, сміття.
— Хіба не тут ординаріат архієпархії? — питає Білий.
Чоловіки переглядаються. Один із них підходить до Білого, говорить зовсім тихо, ніби розповідає якусь таємницю.
— Раніше був, до того, як все сталося, тепер мусять віддати приміщення. Не тягнуть по грошах.
Білий озирається.
— А приміщення в центрі, де була адміністрація, теж здали в оренду?
— То зробили не церковники, а банки. Здали тому, хто запропонував найвигідніші умови. Ви знаєте, що нині робиться з кредитами? Якщо кредит не погасити, банки відберуть майно. Їм ще пощастило, що можуть утримувати собор. Ясно, що виникають запитання: кому вигідно орендувати церкву? Нібито був якийсь італійський кінопродюсер, якому церква підходила за висотою, і він хотів зробити тут кіностудію. Правда, я не знаю, я простий електрик. Собі вони залишили офіси «Карітаса» в кінці двору та кухню для бідних. Може, ще там попитайте.