Чоловік відчиняє стару шафу. Там акуратненько поскладані тонкі шкільні зошити. Там їх, мабуть, з кілька тисяч. Він витягує один з них, розгортає. Мікроскопічно дрібний почерк, усі сторінки, від першої до останньої, густо списані.
— Ця шафа — це я. Це єдине, що мене цікавить. Поезія, тобто пришвидшення перекладу комплексності буття на мову. Зрозумійте мене правильно, я зовсім не геній. Я не що інше, як перистальтика. Чи може людина жити з лише кількома сантиметрами товстої кишки? Може. Чи може людина жити з кількадесятирічною відстанню між буттям, esse…
Чоловік кладе палець до рота, слинить його і значуще підносить угору. Дивиться на нього, ніби палець — маленька антена, яка вловлює напрямок вітру, і продовжує.
— … і мовою, яку може розуміти й артикулювати? Я гадаю, ні. Тому я працюю над скороченням дистанції. Все інше — логічні наслідки моєї цілковитої відданості, я їх смиренно приймаю і зовсім не скаржуся. Звісно, у порівнянні з іншими мешканцями нашого міста, мій інтелект на значно вищому рівні. Звісно, у місті практично нема нормальної людини, з якою я би міг трохи побалакати про ці речі. Проте я вважаю, що зі мною не сталося нічого особливого. Це доля людей з таким духом, як у мене, і вона повторюється в історії. Я розділяю долю добровільного вигнанця зі ще кількома божевільними. Не заради співчуття, а радше для орієнтації в порожньому просторі, якщо ви мене розумієте.
Білий робить ковток із пластянки, кривиться і голосно відкашлюється.
— Хороша, хоча не з найкращих. Ринком алкогольних напоїв володіють голландці й американці. Фірма, яка виробляє цю текілу, донині перебуває в руках однієї родини, її акцій купити на біржі неможливо, зовсім маленькою часткою володіють два інвестиційні фонди, — розповідає чоловік і знову собі наливає.
— Чи не прочитаєте нам якого вірша, пане?.. — питає Білий.
— Я їх не підписую. Звісно, у мене було ім’я. Для держави і соціальної допомоги я маю його й дотепер. І хоча моє ім’я — порожня шкаралуща, соціальний знак без значення, для мене воно тягар. Бо для мене і для того, що я пишу, абсолютно не важливо, хто я, ким був і як завершу. Те, що заховане у цій шафі, стається не через патетичне бажання бути розумнішим за свій час чи потребу залишити по собі якийсь слід. Конструювання штучної ідентичності мене аніскілечки не цікавить. Мене цікавить доренесансне становище анонімного творця. Може, єдиною правильною є позиція ченців — бути без імені, свідомо зректися всіх прав, які в нашому суспільстві пов’язані з означником. Моя поезія, як і я, не має імені, у ній нема того, хто б спробував за допомогою письма вирішити особисті проблеми або обдурити смерть хоча б символічно. З погляду поезії у тих зшитках мого життя нема. Звісно, коли я читатиму вам якийсь із віршів, ви зрозумієте, що я не автор, який читає свої тексти, а актор, який декламує чужий твір. П’ятнадцять років тому я перестав грати в будь-які ігри і виконувати будь-які ролі, пане Білий. Насамперед я обірвав гру зі своїм іменем.
— Гаразд, розумію, — відповідає Білий, — але якщо ви завтра сюди не повернетеся? Скажімо, з вами щось станеться. І, коли прибиратимуть цю кімнату, знайдуть зошити, однак не зрозуміють їхнього значення і викинуть їх на смітник, не прочитавши ані рядочка?