Поет перестає шептати. Кирилов замислено склеює і складає фрагменти своєї мініатюри. Очі широко розплющені. З кутика рота стримить кінчик язика. Гранична концентрація.
— Він згадував перед вами про катакомбу, — знову зашепотів поет. — Він знає, що трапилося зі Свинком і Дорфлером. Такими стаємо ми, люди, коли нас покидають душі. Але ж таке існування тим, хто має душі, видається недостойним. Тому ми домовилися, що після того, як його душа буде прощена, я покладу тіло серед його братів та сестер. Він хоче спочивати в гідності та спокої. Я кажу про це, щоб ви знали.
— Ось, — каже Кирилов і підводиться. — Остаточно закінчити мініатюру я не зміг, потрібен ще день, але його в нас нема. Пане Адаме, я віддаю незавершену роботу, цілком у дусі ідеї розуміння фрагмента як відкритої мистецької форми, яку зможе завершити Ваша уява. І прошу негайно завершити ваше завдання. На цьому місці я з вами прощаюся і ще раз вам дякую за те, що прийшли. Пані Портеро, було дуже приємно, навіть якщо ми не відповіли на питання щодо етимології Вашого прізвища.
Кирилов вручає Білому дерев’яну скриньку і легенько вклоняється Розі Портеро. Пригладжує гладко зачесане біле волосся.
Роза і Адам обмінюються поглядами. Білий ствердно киває головою. Роза витягує з сумочки срібну пудреницю, відкриває і дає Кирилову кульку драже.
— Я пропоную Вам узяти з цього боку, — каже Білий, підіймаючи ту кришечку, під якою лежать темні дражини.
Кирилов киває, бере кульку, відходить в інший бік кімнати, вклякає в кутку і починає молитися.
Дезінфекція
Адам Білий лежить на готельному ліжку зі своїм айпадом і переглядає газетну інтернет-сторінку. Пізній понеділковий ранок, чи не всі опубліковані новини написані в суботу, тому в них нічого нового. У розділі чорної хроніки жодних звісток про нові випадки психічних нападів у знаних мариборців. Зате є величенька стаття про негативний вплив будівництва очисної споруди під Кальварією на фінанси та екологію. Стаття закінчується твердженням, що в місті забагато стічних вод і замало грошей, при цьому автор висновує, що саме мер та його команда мали б покращити ситуацію з коштами. У культурній рубриці поміщено скорочений репортаж про Марибор, опублікований у німецькій газеті «Frankfurter Allgemeine Zeitung». Марибор описаний як «нещасне місто». Мер Вода на цю репліку відповідає, цитуючи обурливий лист читачів, у якому перелічені досягнення Марибора. Ті досягнення сягають ген у минуле, тих часів, коли мариборець за походженням здобуває на Олімпійських іграх у Парижі 1924 року золоті медалі, і аж до факту, що Марибор — столиця смаженої картоплі, бо ніде інде не збереться 40 тисяч людей, які ту картоплю всенький день на вулиці смажитимуть, їстимуть і славитимуть. Заперечення мером Водою тенденційної німецької статті завершується довгим переліком найновіших досягнень міста; особливо мер наголошує на тому, що 2011 року в Мариборі відбулися чемпіонати Європи з фризбі та джіу-джитсу, а рік перед тим — Європейський конгрес мисливців. Мер нагадує також, що 2009 року місто отримало нагороду за найкраще облаштовані туалети в Словенії. Білий зупиняється і на наступній статті, досить довгій, у якій вимагаються пряма демократія, складення міськими чиновниками всіх повноважень та нові вибори. Увагу Адама привернув факт, що, на відміну від інших публікацій, підписаних бодай ініціалами, ця стаття не має автора. Авторство належить неформальній організації «Холодний липень». Білий заходить на її веб-сторінку і профіль у Facebook — там містяться заклики до масових протестів проти мера Води, бо він «захопив їхнє спільне лайно», тобто натякається на будівництво великої очисної споруди. Білого здивувала кількість підписників на їхній сторінці у Facebook — сім тисяч, чимало як для такої маргінальної групи з радикальними поглядами.