Білий ствердно киває головою.
— Я не знаю, чи Ви пригадуєте випадок із мертвим лебедем у ріці Драві сім років тому. Тоді через мертвого птаха здійнявся страшенний переполох, особливо, коли було встановлено, що його смерть спричинив вірус H5, або так званий пташиний грип. Після лебедя були випадки з іншими птахами, після чого на карантин потрапило й декілька людей. На щастя, ми вчасно вжили заходів. Щойно я отримав повідомлення з лабораторії, де вивчають зразки крові Свинкова і Дорфлера. Мої підозри, на жаль, справджуються.
— Що Вам повідомили? Вони обоє з’їхали з глузду через пташиний грип? — питає Білий.
— Адаме, прошу Вас, не легковажте паралеллю між цими двома випадками, — задоволено похитує головою інспектор Маус. — Звісно ж, не йдеться про той самий вірус, що й кілька років тому. Ми не відкидаємо також припущення, що це — якась прогресивна форма захворювання, яке не має вірусної етіології. Ймовірно, його переносять птахи, ще ймовірніше — голуби, і першими жертвами стали Свинко і Дорфлер. За кулісами ховаються й деякі інші речі, про які мені не можна Вам наразі розповідати. Якщо коротко, то результати лабораторних аналізів, зроблених до цього моменту, не можуть зі стовідсотковою впевненістю заперечити здогади, що йдеться про якусь нову, досі невідому форму вірусного чи іншого заразного захворювання. Отож поки що мої підозри виправдані.
Білий уважно вивчає інспектора Мауса.
— То чому Ви це все мені розповідаєте, Маусе?
— Бачте, превентивно ми провели дезінфекцію в усіх, хто вступав у фізичний контакт із Дорфлером та Маусом упродовж останніх 48-ми годин, перед тим як виявилися симптоми. Окрім того, я отримав від санітарної служби всі потрібні дозволи на те, щоби знищити всіх міських голубів на території Марибора, аби запобігти хворобі. Ви уявляєте, що буде, якщо зараз, цієї миті, вибухне скандал у мас-медіа? Це буде удар не тільки по Марибору і його туризму, по «Культурній столиці Європи» — це буде проблема масштабного значення. А купці людей запровадження надзвичайного стану перед місцевими виборами було б ще й як на руку.
— Маєте на увазі Воду? — питає Білий.
— Звісно. Він уже колись вибрався з політично безвихідної ситуації, відволікши увагу від важливих питань на такі, що лише здавалися важливими. Як ви знаєте, Вода — колишній поліцейський. Логіка надзвичайного стану йому вигідна. Якщо завтра в Мариборі вибухне небезпечний вірус, що загрожуватиме життю тисяч людей, запланованих мітингів проти Води не буде. Увага медіа більше не буде прикутою до реалізації багатьох спірних проектів, як наприклад, будівництво очисної споруди під Кальварією. Наступні півроку голови людей будуть зайняті лише думками про таємничий вірус, і ніхто не звертатиме уваги на те, що чиниться насправді. Я переконаний, що його в такому випадку оберуть знову.
— Гаразд, але навіщо Вам я? — питає Білий.
— Якщо я комусь не довіряю, то це нашим ЗМІ. Я знаю, що буде, якщо мої підозри справдяться. Вода має свою мережу людей, володіє кількома газетами і телестанціями, не тільки місцевими, а й державними. Більшість незалежних ЗМІ не має жодного впливу або нічого не варті. Я хочу, щоб, коли вибухне скандал, про це чесно розповіли за межами Словенії. Це змусить словенські медіа ретранслювати новину. Звичайно, це не завадить викривленій інтерпретації фактів, та все ж зменшує можливість маніпуляцій. Тому мені потрібна людина, якій я зможу довірити висвітлення подій, яка не є частиною мережі Води і яка не з Марибора.
— Роза Портеро, — каже Білий.
— Так. Австрійське державне радіо має в нас більший кредит довіри, ніж наш головний банк. Люди люблять казати, що ми — тиха австрійська провінція. Але це не так. Навіть мешканці найглухішого кутка в якійсь іншій країні мають право брати участь в ухваленні спільного рішення. А ми — тупа австрійська колонія без жодних прав. Коротше, ви мені потрібні, пане Адаме, і я щиро сподіваюся, що можу розраховувати на Вашу підтримку.
— Гаразд, Маусе, але за однієї умови.
Маус дивиться на Білого.
— Розкажіть мені, що у Вас із Водою.
Вперше, відколи вони розмовляють, у Мауса стерлася усмішка з губів, але вже за мить інспектор знову усміхається.
— Тут нема жодних таємниць, Адаме. Нашу історію можна дізнатися і з інших джерел, та в кожному разі буде краще, якщо я розповім Вам її особисто. Я і Вода разом навчалися в поліцейській академії. Ба більше, ми мешкали разом, були найкращими приятелями, і нас об’єднувало спільне захоплення, яким ми, вісімнадцятирічні юнаки, горіли ніби два фанатики. Вгадаєте, яке?