— Не знаю, що вони собі всі думають. Ніби ми не маємо іншої роботи, ніж переставляти кулі з місця на місце, — озивається один.
— Та ще якби хоч на якусь нормальну відстань переставляли. Тільки би щось вигадувати. Глянь, екскаватор, кран, загорожа, нас шестеро, ми тут весь день, а переміщаємо на якихось півтора метра. Раніше ж нікому не заважала! Знаєш, скільки коштує кожне таке переставляння? Люди в місті не мають на сто грамів, всі дороги у вибоїнах, на Студенцях прорвало водогін, а ми переставляємо надувні кулі. Банда місцева, — говорить інший робітник.
— Ну, це ж столиця чогось там. Пани до опери ходять, а ми горбатимось. Зимно, от холєра. Слухай, кинь йому вже той рискаль, бо шеф зараз лусне від свого кудкудакання. А ти що? Ходив на маскарад? Нині остання можливість, — каже перший.
— Мої діти збираються, — відповідає інший. — Я зі своєю лишуся вдома. Сказала, що подасть до суду на мене, якщо я її не трахну хоча б два рази.
— Тільки два рази? Моя купила чотири маскарадні костюми й каже, що я мушу в кожному з них її трахнути, принаймні по разу. А в поліцейській формі — то аж два рази, ха‑ха-ха, щоб мала відчуття, що світом править порядок і право.
— О мати рідна! — вигукує перший робітник.
У цей момент з-під металевої лопати екскаватора починає витікати коричнева суміш, зафарбовуючи землю і залишки снігу. Вже наступної миті струмінь гівна порскає на три метри у висоту.
— Холєра, каналізацію зачепив! Тепер нам дупа. У тому місті тільки трохи поштуркаєш землю лопатою, як зразу гімняки.
Розлючений крик начальника. Блідий водій сповзає з екскаватора. Робітники утворюють широке коло довкола труби, з якої бризкає струмінь фекалій. Тиск знижується, тепер це просто булькання з землі.
— Кляті сцяки. Нині тобі вже маскарадний костюм не потрібен, Франці, ти вже з ніг до голови вбраний у гімно. Твоя тебе точно здалеку впізнає.
— Думаєш, твоя тебе не буде любити тепер, коли ти так гарно пахнеш?
— Ти ж знаєш, що баби більше люблять хлопів із запахом, ніж отих, в білих сорочках, які взагалі запаху не мають. Моя мені деколи каже, що воліла б трахатися зі скелетом, бо принаймні знає, що в нього твердий. А якщо скелет ще й у гімно вбраний, то це взагалі ідеально. Це справжній живий скелет і трах тисячоліття.
— Але в тебе пузо завелике для скелета.
— Це ж не моє пузо. Це пузо від мого костюма. Франці, я міг би й тебе трахнути, якби мав дві кістки в члені. А так я вже зайнятий.
— Своєю?
— Ніколи не знаєш, чи вона твоя, чи якийсь непотріб, замаскований під твою.
Розлючений крик начальника. Робітники регочуть, починають повільними рухами перевертати лопатами купи землі.
— Не натягайся дуже, Франці.
— Ну то буду мати довший.
— Якщо маєш такий довгий, можеш ним заткнути ту діру.
— Гімно гімном не заткнеш, Лойс, принаймні це ти мав би знати. Гімно тільки язиком заткнути можна. У тебе досить довгий, міг би трохи помогти їм.
— А чим я поможу? Нема на то ради. Я купив чотири маски, але ні одна не має дірки для рота. Як на зло! Моя класно трахається, але я би її не лизав.
— Я своєї так само. Внизу ще можливо, але ззаду ніколи. Ми ж не лижемо ту землю, повну гімен.
— Хай тим переймається екскаваторник, який всю ту фігню заварив. Ми ж знаємо, як воно буде. Тут якось заткне, а через годину воно відгукнеться на Тезному, чи за автобусною зупинкою, чи на Ленті. Земля не хоче приймати наших гімен, всюди постійно вибризкує, а ми потім ті діри латаємо.
— Але, Лойс, ми не латаємо.
— Нє, Франці, ми з тобою інші. Ми міцно тримаємося лопат і тихенько собі сопемо.
Робітники регочуть.
Велика зграя ворон з голосним карканням злітає з крон дерев на Сломшковій площі, кружляє і знову сідає на ті ж самі місця. Білому здається, що він ніколи не покидав міста. Його не було тут аж шістнадцять років? Неможливо! Може, він дійсно був у якійсь короткій поїздці й оце повернувся. Це відчуття навалилося на нього усією вагою, сповільнило і втомило. Здається, що не змінилося нічого. На площі плакати з червоним хрестом на чорному тлі. Над хрестом трохи меншими літерами напис: «ЛЕВ МИКОЛАЙОВИЧ ТОЛСТОЙ — АНДРЕАС», а нижче — великими: «ВІЙНА І МИР». Фонтан, посеред фонтану — величезна брила льоду червоного кольору. Навпроти фонтану — мармурові сходи, фасад найбільшого театру країни. Фасад із сімдесятих років, у стилі модерн, мов чужорідне тіло на розі площі, яка здебільшого в сецесійному стилі. Перед театром вантажівка. На брезенті напис: «ХОРВАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕАТР м. ЗАГРЕБ». Два ангели з трубами. Трохи далі — театральна кав’ярня. Біля обігрівачів, що ввімкнені над столиками перед входом, немає нікого. Білого несподівано затоплює пам’ять про роки, проведені в цій будівлі, в цій кав’ярні. Подивувався, що йому згадуються лише образи спекотних літніх пообідь, як він разом з акторами та іншими працівниками сидів перед театром, — але жодних спогадів про зиму.