— Угу, — каже Долорес і спокійнісінько відписує свою пошту.
— Гаразд, треба йти працювати далі.
Жінка встає і йде геть не прощаючись.
— Не дай себе збити з пантелику, це одна з моїх пацієнток, — каже Долорес. — Часи змінюються, а театральна психіатрія залишається. Коли ти ще працював у театрі, було все те саме. Пам’ятаєш Марула, який хотів отримати півмільйона доларів, щоб організувати спектакль у невагомому просторі? Чи Берзаєва, який під час вистави закидав публіку гарячими гнилими яйцями? Ця бідолаха ще незлобива у порівнянні з тими типами.
У цей момент відчиняються двері кабінету директорки театру, за ними стоїть жінка в короткій спідниці.
— Отже, ми домовилися, сьогодні ввечері після спектаклю і завтра о третій?
— Домовились, — каже Анастасія Ґрін, по-змовницьки бере жінку вище ліктя і на прощання цілує в щоку.
Білий киває незнайомці, коли вона проходить повз нього.
— Адаме, ти нарешті зважився і прийшов? Я дуже щаслива. Заходь. Долорес, дякую, на сьогодні все.
— До зустрічі на прем’єрі сьогодні ввечері? — кричить Долорес услід Білому. — Ти прийдеш?
— Звісно, прийде! Пропустити новий спектакль Андреаса — це гірше, ніж прийти вчасно на зустріч із Вельзевулом. Адам прийде, причому зі своєю дамою з екзотичної та далекої Австрії, — на весь голос уїдливо каже Анастасія Ґрін.
Після останньої репліки Долорес і Анастасія голосно сміються, що дивує Білого.
Кабінет Анастасії Ґрін Білому добре знайомий. За винятком гарнітура для сидіння, все більш-менш таке ж, як і шістнадцять років тому, коли він востаннє заходив до цього приміщення. Біла шкіра та світлини на стіні — це нове. Білий зупиняється перед фотографіями. Нечіткі зображення підводного світу: корали, риби, корпуси кораблів, освітлені тьмяним світлом, що проникає згори.
— Це мої знімки. Вони зроблені цифровою версією класичної камери-обскури, тому краї так розмиті, — каже Анастасія.
— Вони гарні. Ці нечіткі краї роблять їх таємничими. Я пригадую твої старі фотографії зі студентських часів. Тоді ти робила тільки чорно-білі світлини, переважно порожні подвір’я. Ті фото теж справляли схоже враження, ніби в них була прихована якась невизначена відсутність.
— Фотографування мене заспокоює. Коли я фотографую, маю відчуття, що світ, який протікає крізь пальці, все-таки десь є більш тривким. Мова не про фіксацію минулих моментів — таке визначення фотографії надто банальне. Радше про те, що я завжди ловлю себе на хибній думці: минулого більше немає. Минуле завжди існує разом із сьогоденням. Фотографія — живий доказ цього. Саме фотографія розповідає нам про наше помилкове уявлення про час. Хоча ми колись багато про це говорили. Адаме, я навіть повірити не можу, що ти тут через усі ці роки. І, крім того, постав із мертвих одночасно зі спектаклем Андреаса. Уявляєш, саме «Війна і мир»?
Білий дивиться в темні очі Анастасії.
— Так, це було в ті часи, коли ви з Андреасом працювали над виставою «Тисяча і одна ніч». Бачиш, як усе обернулося? Коли я прийшов шістнадцять років тому з ідеєю поставити «Війну і мир», він наді мною посміявся: чи не зіграю я Наполеона? Я навіть написав сценарій — справді дуже любив Толстого. Боже мій, де це все… У мене вже немає цього тексту. Надто часто я переселявся з місця на місце. В кожному разі, я ні за чим не шкодую.
Анастасія торкається руки Білого. Пучки трьох її пальців на мить спиняються на внутрішній частині його долоні, побіжно малюють невеличкий знак на шкірі Білого. Ніжні хвилясті лінії. Довірливість відкриває невеличку шпарину, з якої визирають сцени минулого.
— Я пам’ятаю, як ми іноді приходили працювати в цей кабінет, коли Андреас був на гастролях, — каже Білий. — Тоді мене вже відправили на лаву запасних. Це найстрашніша, найжорстокіша доля в театрі. Ти в театрі, живеш для театру, за це навіть отримуєш зарплатню, але водночас тебе ні до чого не задіюють, нікому не потрібна твоя праця. Всі знають, що директор відправив тебе на лаву запасних, що ти живий мрець, зомбі. Тобі платять, бо тебе від звільнення захищає законодавство. А насправді вони б воліли тебе взагалі більше не бачити. Ти вже тоді була улюбленою помічницею великого режисера. Ти любила сюди приходити, в кабінет директора, гойдалася в його кріслі, коли його не було в театрі.