Кінчики пальців у долоні Білого спинилися, злегка зволожніли.
— Не будь злим, Адаме. Ти теж любив сюди приходити, пам’ятаєш? Ви з Андреасом ніколи не могли порозумітися. До мене він прислухався, але теж не завжди. Все це нормально, але коли ми були молодими й недосвідченими, цього ще не знали. У двадцять усі генії. У тридцять генії все більш розчаровані. І коли їм одного дня виповнюється сорок, вони починають зневажати геніїв.
— На щастя, я вчасно збагнув, що ненависть — не відповідь. Тут, у театрі, мені б цього не вдалося зрозуміти. Якби я не виїхав і якби не було саєнтології, я би сьогодні ошаленів, побачивши, що режисер, який мене викинув з театру, ставить той спектакль, що я колись йому пропонував. Тепер я знаю: певні процеси відбуваються саме так, а не інакше, і все, абсолютно все — це насіння, з якого згодом щось десь народжується. І краще, якщо народиться гідний спектакль, ніж ненависть чи щось гірше.
— Думаю, спектакль більш ніж гідний, Адаме, і я рада, що тобою не керує ненависть.
Анастасія схиляється дуже близько до Білого.
— Ти казав, що хворів, Адаме, — шепоче Анастасія.
Її пальці несподівано сильно зариваються в його долоню — точно на місці рани, що лишилася від укусу Свинка, — ніби хочуть її продірявити. Вона розтуляє і стуляє рот, мов риба.
— Це вже позаду, — шепоче Білий. — Багато чого позаду.
— А хто попереду? — видихає Анастасія Ґрін зовсім тихо і пустотливо посміхається. Іде до шафи, бере два бокали і наповнює їх.
— Тут на столі два квитки. Для тебе і твоєї австрійської дами. Я дала вам на балконі, збоку спереду, підійде?
Білий киває і ховає конверт із квитками.
— Я знав, що ти рано чи пізно станеш директоркою театру.
— Викривлений світ у викривленому місті врешті дає реальне оптичне зображення. Тут повсякденне життя перевернуте на голову, тому театр може лише вирівнювати зображення, яке саме по собі спотворене, — каже Анастасія, ніби декламує уривок із драматичного твору.
— Я не це маю на увазі, а твою велику рішучість, — каже Білий. — Тебе, як справжню мариборку, очевидно, ніщо не може зупинити.
Дзвін кришталевих бокалів. Джин розтікається в роті Білого, шпарина, крізь яку проблискують образи минулого, розширюється.
— Гарна робота, гарні шкіряні крісла, гарний кабінет…
— Не все так гарно, як ти описуєш, Адаме. Ми всі — частина якоїсь ширшої історії, і, зрештою, ніхто не пише її сам.
— У саєнтології ти займаєшся багаторічним аналізом власного минулого, — каже Білий. — Після сотень годин самокопань виокремлюєш події, які спричинили ті процеси, що пізніше нами керують.
— Адаме, я думаю, проблема полягає не в тому, що я не можу знати, ким я керую або хто керує мною. Проблема в тому, що ми не можемо не керувати і не бути керованими. У певному сенсі, ми всі хочемо, щоб нами керували. Питання в тому, як змінити це керування, коли воно сягне критичної точки. Іноді я відчуваю себе бранкою кришталевого замку, який сама й звела довкола себе. Приємно сидіти на виставах, насолоджуватися магією сцени. Все інше — чиста мука. Пригадуєш наші старі часи? Ми були молоді й амбітні, і все здавалося можливим. Ти міг обрати, чи будеш впливовим драматургом, чи відомим на весь світ режисером, чи президентом країни. Та ось минає десять-двадцять років — і раптом більше немає вибору. Ти йшов якимось шляхом і раптом заблукав. Хоч кожен добре знає, де заблукав, але шляху назад немає.
— Анастасіє, Анастасіє. Ти все та ж колишня Анастасія, яка любить віддаватися відчуттю проминальності, навіть якщо насправді ніколи в неї не вірила.
— Нічому я більше не віддаюся, Адаме. Дурман для молодих. А я тверезо аналізую ситуацію, в якій ми всі опинилися. Включно з тобою, Адаме.
— А я вірю в початки, — каже Білий і відставляє бокал. — Кожен момент може бути початком чогось нового, чогось доленосного. Якби я не вірив у те, що кожної миті можна змінювати хід наших доль, мене б не було вже на цій планеті. Але я тут. Тут і зараз.
— Твоя австрійка теж частина твого нового життя?
Анастасія наливає собі нову порцію джину і випиває до дна.
— Не будемо про це. Розкажи краще про себе, Анастасіє. Як живеш, що робиш? Чому, наприклад, почуваєшся бранкою і чому не звільнишся?