— Говорити легко, Адаме. Значно тяжче творити — у цьому місті див, у цьому театрі див, в оточенні дивовижних геніїв. Ось мій дім. І в буквальному сенсі теж. Вдома я практично не буваю. Під Кальварією маю прекрасну квартиру. Двісті квадратних метрів, але я майже не буваю там. Та й мешканці будинку жахливі. Цей театр — моє життя і мій дім, Адаме. Часто у мене таке відчуття, що все пропаде, що театр випарується в повітря, якщо мене бодай один день не буде поблизу.
Білий бачить, як образ Анастасії Ґрін все більше зливається з її образом, знаним йому ще з університетських часів. Образ молодої помічниці режисера з дредами, яка невтомно дискутує про Сергія Ейзенштейна, Самуеля Беккета і фізичний театр. Приглушена пристрасть. Вертке тіло. Аромат солодкої плоті. Пошепки ткані розмови, в які майстерно вплетені маленькі плітки й інтриги. Потиск її долоні, хлипання і смак язика, що повільно заривається під його язик. Відчуття ідеального прилягання тіл, затишку та безпеки, коли він входить у неї, коли вона притискає його до себе і її нігті дряпають шкіру на його голові до сильного болю. Переплітання і поступальні рухи. Синява неба у прорізі вікна. Звуки літнього узбережжя Драви, що проникають ззовні крізь напіввідчинене вікно. Вечірні репетиції, Андреас та інші, обдерті театральні стільці, смак чужих губ, поламані вінілові платівки, зім’яті листи.
— Адаме, ти де? Ти кудись відплив, — каже Анастасія Ґрін.
— Та ні, нічого, просто маленьке дежавю, — відповідає Білий. — Ми обоє знаємо, що все те, про що зараз говоримо, вже колись було.
— Хіба абсолютно все?
— Можливо, не абсолютно все, Анастасіє, кілька речей ще треба зробити. Слухай, можеш мені допомогти? Мене цікавить історія про водоочисну споруду під Кальварією…
Анастасія Ґрін змірює Білого жорстким поглядом.
— Чому тебе це цікавить, Адаме? Це ще одна сумна історія цього міста, і буде краще, якщо ти відразу забудеш про неї.
— Люди дуже розлючені на мера Воду, кажуть, що він їх отруює.
— Це вигадки. На мою думку, це класичний приклад загальної істерії. Ніхто не отруює мариборців, Адаме. Ти ж знаєш: ми, мариборці, давно отруєні самими собою.
— Анастасіє, що ти знаєш про «Великого Орка»?
Анастасія Ґрін на мить блідне, крокує до столу, відкорковує пляшку.
— Будеш ще?
Наливає собі півбокала. Повільно закорковує.
— Кілька років тому в місто приїхав фінський біоенергетик. Одна моя подруга потягнула мене з собою на його лекцію про теорію відбитків. Спочатку це звучало досить дивно, але, якщо подумати, то певна логіка в цьому є. Коли двоє трахаються, чоловік у жінці залишає свій відбиток. Таким чином стираються старі спадкові лінії та створюються нові людські портрети, оскільки, згідно з теорією Фінча, жінки постійно тримають у собі відбитки всіх чоловіків, які в неї були. І чим більше відбитків ми носимо, тим більшим є наш спадковий потенціал — те, що ми передаємо нашим дітям, — стертий, змішаний, нечіткий. Скажімо, це прихована причина масових зґвалтувань під час воєн.
Білий уважно дивиться на Анастасію.
— Ти ж добре знаєш, як у цьому місті все відбувається, Адаме. У цьому місті володарюють жінки. А їх можна класифікувати — з огляду на те, з котрим чоловіком котра з них спала. Вчора я проходила повз один бар, називається «Шекспір»; він біля залізничного вокзалу, а навпроти нього — початкова школа. З бару вибіг чоловік, за ним бігла жінка і кричала на нього, щоб вимив свій член, бо вона не буде брати в рот брудний. Перед усіма, серед білого дня! Мені навіть здалося, що вони були тверезі. Цим усе сказано.
— Я не розумію, що ти хочеш цим сказати, Анастасіє.
— Будинок, в якому я живу, — це будинок Води. Власність міста. Вода наказав збудувати його для своїх жінок. Він теж там має квартиру. Під і над ним мешкають… ммм… мешкаємо тільки ми, жінки. Починаючи від директорок державних установ і до заступниць мера. Віковий діапазон — від 20 до 50 років. У будинку практично не буває гостей, тим більше чоловіків. Туди заходить тільки Вода. Коли він разом з посадою директора театру запропонував мені квартиру, я наївно думала, що це автоматично йде в одному пакеті. Будинок належить містові, він розташований за п’ять хвилин ходьби звідси, що дуже практично для мого типу роботи з нефіксованим графіком. Коли я перебралася туди, все це мені почало здаватися досить підозрілим, аж ось…
— Аж ось?
— Одного дня з’явився Вода.
— У твоїх дверях?
— Не у дверях, Адаме. Він має ключі від усієї будівлі. Він приходить, коли йому заманеться, у квартиру, в яку йому заманеться.