— Анастасіє, ти ж не хочеш сказати, що для чогось такого не потрібні двоє?
— Ти не розумієш, Адаме. Ми, жінки, теж хочемо чогось досягти, і не тільки в соціальному сенсі. Чогось корисного. Скажімо, стерти відбитки до тієї міри, щоб не видно було нічого. Старі генеалогії, старі прокляття і жахіття повинні якось згаснути. Десь має існувати спосіб самоочищення, Адаме, розумієш?
— Розумію, Анастасіє, але…
— Без «але». «Але» для боягузів, для тих, хто ховає голову в пісок і водночас думає, що розумніший за решту світу. У цьому сенсі, можливо, ця очисна споруда посеред міста якраз не найгірше. Хай навіть аж така переплачена, але вона бодай символічно закликає, щоб це місто самоочистилося.
— Це мета «Великого Орка» — очистити місто?
— Очистити місто від тяжких травм, — глухо додає Анастасія і робить великий ковток джину. — Минуле — це страшна річ, Адаме, ми обоє це знаємо. Немає нічого гіршого за минуле. Раніше ти казав, що віриш у початки. Отже, ти один з нас. Я також вірю в початки. Але для того, щоб мати змогу почати все спочатку, необхідно стерти минуле. З минулим за плечима ми не зможемо зробити нічого іншого, ніж зав’язати собі його довкола шиї та скочити в колодязь. Я хочу жити без цього лайна, Адаме. Я хочу сама вибирати своїх предків, свої вистави і своїх коханців.
Анастасія випиває до дна, твердою рукою ставить келих на скляний стіл. Її долоня знову бере Адамову долоню, пальці переплітаються, її язик вривається в його рот, повільно робить коло. Іскри повсюди. Білий віддається падінню в глибоку затишну темряву її очей. А тоді стискання руки несподівано слабшає, кінчики пальців зникають. Анастасія посміхається, йде до дверей, відчиняє їх і зникає.
Якийсь час Білий дивиться в нікуди. Перед ним зяє кабінет директора, біла шкіра, світлини. На одній — морські зірки. Тьмяне світло. За вікнами, що виходять на фонтан з червоною брилою льоду перед собором і будівлею університету, — сірість, легка мжичка. Скільки часу минуло? Мільйони років? Десятиліття? Кілька хвилин? Куди пішла Анастасія? Лише в цей момент Білий зауважує настіж відчинені двері — своєрідне запрошення покинути кабінет. Чи, може, запрошення зайти до театру?
Білий перевіряє двоє дверей поруч з кабінетом адміністрації театру. Приймальня і вбиральня. Нікого. І тут нікого. Письмовий стіл Долорес із купою паперів. Логотип «СНТ Марибор» б’ється об край екрану комп’ютера, але йому не вдається втекти.
Білий іде сходами вниз. Усі двері на другому поверсі замкнені. На першому поверсі він повертає до парадного входу. Перпендикулярні промені світла, двері ведуть до старої сцени. У приміщенні технічне освітлення. Практикаблі, гора зі складених стільців і кількох куліс. Білий вдихає старий, добре знайомий запах театрального пилу. Він би знайшов дорогу навіть наосліп, у цілковитій пітьмі. Нічого не змінилося відтоді, коли він у театрі проживав більшу частину своїх днів і ночей. Прослизає повз купи рефлекторів за лаштунками. Через задній вхід ступає на велику сцену. Перед ним — зал у повній темряві. Там, у тій темряві, місця для 800 глядачів. Передня частина сцени добре освітлена тільки одним рефлектором. Сцена майже порожня, на ній лише два значно вищих, ніж зазвичай, гімнастичних коня. Зі стелі звисають люстри з довгих неонових трубок — сцена для спектаклю Андреаса «Війна і мир».
Білий стоїть, слухає. У залі абсолютна тиша. Нарешті десь під його ногами, глибоко в нутрощах театру, щось гримить. Білий знову вибігає на стару сцену. Все це він уже колись, багато років тому, пережив. Ті закамарки йому знайомі. Він часто там бував після завершення постановок п’єс, о третій-четвертій ранку, коли останні геть знесилені актори і технічні працівники покидали театр. Коли Білий відвідував ці закапелки востаннє? Він точно пам’ятає. Це було в суботу, 9 березня 1996 року. Вечір перед прем’єрою спектаклю Андреаса «Вавилонія». Останній спектакль, коли Білий був ще серед працівників театру, хоча весь час сидів на балконі і мовчки спостерігав за репетиціями. Це були його останні години в театрі. Це було нестерпно, принизливо. Принаймні так йому тоді здавалося. Чотири дні по тому — середа, 13 березня 1996 року, яку він ніколи не забуде. Він покинув свою однокімнатну квартиру на Ленті, покинув театр, покинув Марибор. Його вабила саєнтологія. У Мариборі про неї тоді не знали. Можливо, тоді би він ще передумав. Можливо, ще раз би проковтнув той факт, що в театрі він на лаві запасних, зовсім незадіяний, наче якийсь фікус у кутку порожнього офісу. Можливо, як і багато інших акторів та помічників режисерів, чекав би кращих часів — коли Андреас перестане бути директором театру, і для нього, Білого, без сумнівів, знайшлося б якесь нове заняття. Щиро кажучи, штат у театрі був величезний. «СНТ Марибор» — найбільший театр у країні, і більшість його працівників розділила його долю. Якби він передумав і залишився, то пішов би геть іншим, значно більш передбачуваним шляхом. Якби… Якби того вечора, тої ночі перед прем’єрою, не відбулося все те, що відбувається й зараз. Хтозна, скільки разів це повторювалося, але з іншим колективом. Час — ненаситна тварина, якій потрібні повторення, думає Білий, коли під сценою знову чує шум. Йому здається, наче з-під його ніг виривають тишу.