Двері відчинені. Коридор веде повз старі костюмерні, що їх використовують як аварійне депо для костюмів. Білий опиняється між джокондами і фаустами, між перуками і мечами, на гачку висить великий штучний фалос, трохи далі — золотий кубок, а ще далі — римський щит і білий одяг дервіша. На дверях фломастером нашкрябаний напис: «СКЛАД». Обдерті практикаблі, великі полотна з оперними мотивами, меблі різних історичних епох, сходи, які нікуди не ведуть. Це час? Чи так працює наша пам’ять? Шматки матеріалу з різних періодів, нашаровані один на одного, вирвані з потоку, в якому ми живемо, швидкі перескакування: то ми тут, то вже у невідомих місцях, уявними свідками подій, яких ніколи не переживали, подій, яких, можливо, ніколи не було? Чи були? Мавзолей і єгипетський сфінкс. Дашок, з якого Тоска кожного вечора кидається в безодню. Престол Тіта Андроніка, окроплений штучною кров’ю. І там, на тому ж місці, що й шістнадцять років тому, вавилонська гробниця. Двоє сірих дверей. Під час вистави вони відчиняються і на сцену виходить цариця Вавилона Шаммурамат. Тут, у цій гробниці, вона народжує вавилонському царю Ніну сина. Це було тут, шістнадцять років тому. Останні технічні працівники, потомлені, пішли додому. Сюди, в цю гробницю, вона його й заманила. Він — ревнивий і повний розчарувань, вона — ненаситна; істеричний сміх, погляди, сповнені відчуття небезпеки і водночас повного контролю.
Білий хапається за ручку і відсуває кришку гробниці. Перед ним лежить Анастасія, гола, як тоді, шістнадцять років тому. Розставлені ноги, її піхва, над нею лобкове волосся, виголене у формі свастики. Білий схиляється. Язик Анастасії вривається в його рот, її холодна рука різко й рішуче залазить у його штани, вона оскалює зуби, притиснуті до його губ. Гаряче дихання проникає глибоко в горло. Часу немає. Все це колись було. Все це буде повторюватися знову й знову, до безконечності. Відкрита гробниця, навколо театральні лаштунки, час переломлений і змішаний, оповіді — це насмішка над ідеєю самої оповіді, немає цілісності, немає послідовності, немає виходу з циклічності та повторень. Костисті стегна Анастасії обвиваються навколо Білого; сопіння, пульсування — їхні рухи такі ж, як і шістнадцять років тому. Ці й колишні рухи — лише пульсація, слина, нігті, стискання, шукання і шматування іншого, себе в іншому. Все поза ними самими, сфокусоване на іншому. Задоволення має колір крові. Вона прибуває в приміщення звідусіль, затоплюючи його. Вони з Анастасією глибоко під поверхнею часу. Жодних звуків, тільки скуті рухи двох потопельників, подорож чогось безмовного, яке їх оточує й оповиває, резонанси порожнеч. Задоволення, боротьба, щупальця, які все тісніше стискаються довкола тіла Білого, гострий пекучий слід, який залишають присоски її нігтів на його спині, маленькі гачечки на кінчиках присосок. Скільки часу збережено в одному погляді? Скільки там живе спогадів, які пильнують, щоб ми завжди залишалися в межах тих самих правил, тих самих повторів? Білий на мить помічає в її зіниці самого себе, але перевернутого догори дриґом, як у камері-обскурі. Скільки минувшини в оці, яке все більше звужується, сльозиться і стає холодним? Скільки тисячоліть в оці восьминога, що стежить за Білим, який спостерігає за собою в ньому, як у дзеркалі, — в оці, яке заплющується, розплющується, заплющується так, наче воно людське? Щупальце плавно наближається, охоплює шию Білого, два інших міцно обмотують його ноги. Все разом, усе, чим ми є, чим можемо бути, є німим переходом. Білий продовжує рухатися в ній, задоволення і біль не мають меж, ближче до кінця вони стають одним цілим з кожним подихом, з кожним рухом. Що призводить до змін тисячолітньої, багатомільйоннолітньої системи? Що спричиняє повторення масок, назване історією? Чи не всі зміни, якими б революційними вони не здавалися, відразу по їх настанні стають частиною головного плану? Чи не є вони лише вдосконаленням, що необхідне для довершення та покращення значно далекогляднішого плану, зовнішньої оболонки, вищого рівня, що набагато розумніший за людську думку? І чи всі ми, ці наші поступальні рухи, щупальця, це судомне стискання рук, хапання повітря, кров, — чи все це не є просто витратним матеріалом системи? Чи не є долоні, які стискають голову восьминога і які борються до смерті з непохитним, німим поглядом восьминогої істоти, свідомими? У них же немає галюцинацій, чи не так? Вони ж не сподіваються, що щось є таким, яким вони хочуть це бачити чи яким повинне бути, щоб при постійних змінах абсолютно нічого не змінилося? Як би можна було боротися з морськими чудовиськами? А боротися з людьми і добром та злом у них..? Боротися проти системи, яка управляє людьми..?