Змахи, стискання, останній бій. Вода раптово стає чорною. Все повітря в костюмерній занурене в щільну темінь. Пульсування щупалець, посмішка, яка не згасає навіть у повній темряві. Бій, наче його лупцювали руками в старому Вавилоні, наче його знову лупцюють у кожному повторенні Вавилону. Напруження м’язів, вирячені очі, роззявлений німий рот, чорнота, яка вкриває кожну, навіть добре приховану часточку душі. Жити. Ще. Нічого більше, просто ще жити. Хоч на цьому світі, хоч у театральній костюмерній. Хоч у повторенні. Знову і знову.
Коли Білий знову опритомнює, тіло Анастасії під ним уже холодне і застигле. Пекучий біль від ран на спині, шиї та щиколотках. Він виборсався з останніх сил. Його наче обпік своїми присосками величезний восьминіг. Волосся Білого повністю вкрите чорнилом каракатиці, сильний запах сечі та поту. Він мацає обвислий член і два шрами на місці, де йому видалили яєчка. Одягається. Дивиться на оголений труп, промежину, на смужку волосся над нею. Міг би заприсягтися, що бачив там свастику, але зараз там жодного сліду. Анастасія виглядає як дівчинка. Її міцне сухорляве тіло геть бліде і синювате, язик ледь висунутий з рота, пальці рук скорчені судомою, наче їх щось назавжди зупинило в момент душіння.
Білий нахиляється низько до вуст Анастасії, чатує на її дихання. Та невдовзі випростується і ретельно роздивляється мертве тіло перед собою. Все не таке, яким здається. Так багато спільного, але водночас — абсолютна сторонність. Жодних спогадів. Жодного минулого. Все, що Білого переповнює при цьому, — цілковита тиша, нескінченність, в яку ніхто не може увірватися.
Білий знаходить у кутку великий поліетиленовий пакет, доверху заповнений прозорими пластиковими кульками. Випорожнює його, запихає в нього труп, сукню, зав’язує, кидає — і пакет з тупим звуком падає в гробницю. З тріском зачиняє двері.
Скільки часу знадобиться, щоб знайти труп? Кілька днів, може, навіть більше? Надто багато слідів повсюди, щоб їх замести. Рано чи пізно вони виявлять злочинця, але це не має значення. Важливий лише сьогоднішній вечір, думає Білий, коли вимикає світло в костюмерній. Сьогоднішній вечір — пора, коли час і минуле зникають.
Минулого немає. Все неважливо. Тільки я — той, хто створює своє минуле зараз, тут, у цей момент, думає Білий, виходить із театру, роззирається навкруги, звертає на одну з вуличок, що веде вгору. Сльота, легка мжичка. Повз проїжджає невеличка вантажівка, забризкуючи його. Білий лається, засовує руки глибоко в кишені пальта, піднімає комір. Ніякого тепла, ніде. Знову кілька дітей у маскарадних костюмах, один хлопчик перевдягнений у Супермена. Це ж сталося саме тут. Скільки йому було років? Десять, максимум дванадцять? Він також був у костюмі Супермена: червона накидка і велике «S» на грудях. Кілька старших хлопців. Звідки вони взялися? Раптом він опинився на землі. Це було тут, у цьому дворі. Вони змусили його їсти черв’яків. Землю з купою черв’яків.
Білий зупиняється біля хвіртки, що веде у двір. Заходить. Двір такий же занедбаний та порожній, як і тоді. Лише на лівому боці — нові вітринні вікна, ліхтар. Білий зупиняється перед вікном. Напис: «ОРГАНІЗАЦІЯ З РЕКРЕАЦІЇ ЛІТНІХ ЛЮДЕЙ». В освітленому приміщенні — музика, з півтора десятка пенсіонерів, хтось стоїть, хтось сидить на стільцях чи у візках. Доглядачі дають вказівки, дідусі та бабусі злегка піднімають руки, повільно махають ними туди-сюди. Доглядачі нахиляються до тих, хто робить вправи сидячи, підводять їм ноги, повільно їх випростують і знову згинають. Дехто зі стареньких сміється. Інші бурмочуть щось собі під ніс. Білий бачить своє відображення у шибі. Крізь це відображення роздивляється чоловіка у візку. Той не робить вправ. Просто сидить і дивиться перед собою. Він видається Білому знайомим. Йому знайомий цей відсутній погляд.
— Тато?
Медсестра вимикає музику. На візках привозять їжу: шматки хліба і манну кашу. Старі сідають і їдять. Доглядачка підходить до чоловіка на візку і гладить по блідій лисині. Годує його. Ложки манної каші подорожують до його рота, чоловік його розкриває автоматично й цілком смиренно. Медсестра йде далі. Через якийсь час чоловік випльовує те, що йому поклали в рот. Липка каша повільно цідиться по підборіддю і спортивному костюму.