Білий знову затикає Воді рота, стає на палець іншої руки.
— Я тебе востаннє питаю: «Великий Орк», хто його члени?
— Я тобі вже все сказав, шо ти ше од мене хочеш, придурку? Придурок, я відірву тобі голову, коли потрапиш мені на очі.
Знову кроки. Білий моргає Розі, щоб та дала йому срібну пудреницю з кульками. Бере одну темну і заштовхує Воді під язик. Вода опирається, Роза притискає його міцніше. Боротьба. Врешті Вода падає непритомний.
— І що тепер? — шепоче Роза.
— Нам потрібно знайти Янеза Махера. Нинішня прем’єра для VIP-персон, цілком можливо, що він тут, серед гостей.
— Білий, поглянь на себе. Ти весь мокрий і закривавлений, ти не можеш сидіти в театрі в такому вигляді.
— Повертайся до зали, а я побіжу переодягнуся в готелі, він тут, за рогом, через кілька хвилин повернуся.
— А що робити з ним? — запитує Роза, постукуючи металевими пальцями по черепу Води.
У цей момент тіло мера вигинається, починає звиватися, ніби риба, яку витягли на сушу. Синювато-сіра тінь кілька разів пробігає його обличчям, аж поки Вода не робиться геть блідим.
— Це душі, — каже Білий. — Вони покинули тіло, тепер воно нам нічим не допоможе, це тільки тіло людської тварини.
Хтось спускає воду в жіночій убиральні, шум води в умивальнику, гудіння сушарки для рук, кроки. Роза і Білий зупиняються. Адам прислухається до звуків. За мить шепоче: «Чисто, ходімо».
Роза киває. Білий відчиняє двері. Роза раптом бачить, що щось виглядає з-під тіла Води. Її візитна картка. Вони вдвох перевертають тіло мера, але під ним більше нічого немає.
На одній із кабінок табличка «НЕ ПРАЦЮЄ». Білий знімає її і перевішує на двері кабінки, де вони залишають Воду.
Через кілька хвилин Роза займає своє місце на балконі у великій залі Мариборського національного театру.
На сцені Андрій Болконський і П’єр Безухов. П’єр п’яний, його батько помирає в іншому кінці сцени. Болконський знаходить П’єра, бере його під руку.
П’ЄР:
Подивися на мене! У таку важливу мить! Що робити? Я тебе розчарував. Звісно, я розчарував і свого батька. Хоча він також розчарував мене. Він не одружився з моєю матір’ю… Якби я був законним сином, він би все одно грішив, але мою поведінку тоді б розуміли краще… А тепер ти ще й докоряєш мені…
АНДРІЙ:
Я докоряю тобі за те, що ти не дозволяєш рости отому найкращому в тобі, завдяки якому ти би міг стати кимось.
П’ЄР:
Стати кимось? Ким?
Виходить Наполеон, іде повз П’єра й Андрія до середини сцени. Всі актори завмирають, очевидно, вражені його появою.
Наполеон протягує руку, ніби хоче доторкнутися до публіки, яка сидить у темряві перед ним, вимовляє кілька незрозумілих слів. Збоку вибігають два солдати, підхоплюють актора під руки і виводять зі сцени. П’єр повторює репліку:
П’ЄР:
Стати кимось? Ким?
Тієї ж миті на сцену знову виходить Наполеон. Здіймає вказівний палець і кричить.
НАПОЛЕОН:
Наполеон!
З-за завіси висувається рука солдата і тягне Наполеона зі сцени. Сміх глядачів.
П’ЄР (тихіше):
Стати кимось?
АНДРІЙ:
У тебе повинна бути мета.
П’ЄР:
Ти маєш рацію. Щоранку, коли я прокидаюся, я сам собі огидний, мені соромно за те, як я провів попередню ніч. І я собі кажу: від сьогодні ти змінюєшся, я кажу: настав день, коли ти станеш святим… Сьогодні ввечері я прийшов у клуб просто випити склянку води і довести, що я можу встояти перед спокусою…
АНДРІЙ:
Але ж, напевно, існує щось, що ти хотів би зробити.
П’ЄР:
Я хочу багато чого… Я хочу зрозуміти, що таке щастя, яка ціна страждання, чому люди йдуть на війну і що діється у них глибоко в серці, коли вони моляться Богу. Я хочу дізнатися, що чоловіки і жінки насправді відчувають, коли кажуть «я тебе кохаю»…
З-за куліс чути вигук «Наполеон!», а тоді тупий удар. Тиша.
П’ЄР:
Бачиш, скільки в мене інтересів. Мені це все цікаво. Тобі важко це зрозуміти. Тобі завжди все зрозуміло. Ти точно знаєш, що робити і навіщо.
АНДРІЙ:
Ну, це не зовсім так…
П’ЄР:
Ти вивчаєш, досліджуєш речі та явища, і вони перед тобою розкриваються, а коли щось вивчаю я, воно стає ще темнішим… Ти віриш у те, що робиш.