Князь Микола Болконський розвертає колеса інвалідного візка. Одне з коліс заблоковане. Князь Болконський намагається будь-що розвернути візок.
МАРІЯ:
Потрібно послати за лікарем.
МИКОЛА БОЛКОНСЬКИЙ:
Добре.
Візок небезпечно перехиляється через край сцени. В останню мить князеві вдається вистрибнути з візка, який з гуркотом валиться в перший ряд, під ноги міністерці культури. Жінка злякано кричить і схоплюється на ноги. На щастя, візок зупиняється перед нею.
Збоку підбігають сценічні техніки і ставлять візок назад на сцену. Міністерка культури розвертається у напівтемряві до глядачів, її налякане обличчя розтягується у вимушеній усмішці. Оплески зали. Багато людей переконані, що це частина вистави.
МАРІЯ (повторює репліку):
Потрібно послати за лікарем.
Сміх у залі.
МИКОЛА БОЛКОНСЬКИЙ (знов у візку):
Добре.
ЛІЗА (кричить):
Андрію! Андрію!
Ліза помирає.
СЛУГА:
Син, син…
Андрій підходить.
АНДРІЙ:
Пробач мені, Лізо… Пробач.
Білий посміхається, спостерігаючи за подіями на сцені.
— Цього вечора у них не все йде за планом, — шепоче Білий.
Обличчя Рози незворушне.
— Багато кому смішно, але, як на мене, вистава неймовірна, — каже Роза. — Опис Махера відповідає фігурці святого Петра з ключами.
— Петре, на тобі я побудую Церкву Свою, так написано в Біблії, — шепоче Білий.
— Так. Ти сказав, що Махер — будівельник, — тихо каже Роза, не відводячи погляду від сцени.
— Я з’ясував ще дещо. Пам’ятаєш скляну кульку в скриньці отця Кирилова? — шепоче Білий.
Роза киває головою.
— Скляна кулька — це ж не що інше, як кришталева куля, сфера!
Роза німо дивиться на нього: «Вода також згадував кулю. Він говорив…»
— …що куля теж радила побудувати очисну станцію під Кальварією, — цитує Білий. — Так. І здогадайся, хто, окрім очільниць важливих відділів міської адміністрації, мешкає в одній із квартир у будинку Води?
— Це будинок, де живе Анастасія Ґрін?
Білий киває:
— Так, саме той будинок. Там живе ворожка. Її звати Нана Нумен. Газети про неї багато пишуть.
— Звідки ти це все знаєш?
— Дядечко Ґуґл, — усміхається Білий.
У залі оплески.
— Антракт, ходімо, ми маємо діяти швидко, ось-ось знайдуть Воду і настане повний хаос, — каже Білий.
Білий і Роза разом із натовпом спускаються у фойє на першому поверсі.
Перед буфетом багато людей. Білий помічає Долорес.
— Долорес, допоможи, будь ласка, я хочу поговорити з Янезом Махером, але ми не знайомі.
— Махер має бути десь тут. Він завжди приходить на прем’єри, мені здається, я його сьогодні бачила. Якщо я його зустріну, познайомлю вас. Я геть з ніг збилася. Уяви, Анастасія зникла. Ніби крізь землю провалилася. Я вже до неї додому посилала, там нікого нема, не світиться. Мобільний поза зоною. Я починаю переживати, чи з нею чого не трапилося.
У цю мить чується жіночий крик. У фойє вбігає жінка з довгим світлим волоссям. За нею пурхає білий голуб, намагається сісти їй на голову. Жінка ховається під маленьким столиком. Голуб кружляє над відвідувачами і, зрештою, капнувши на голову одного з офіціантів, що намагалися його зловити, сідає на високий карниз. Знову лунає крик, цього разу з боку вбиральні. Білий та Роза думають, що знайшли Воду, але з’ясовується, що вереск долинає з жіночого туалету. Звідти вибігають три жінки. За ними на чотирьох слідує Магда Орнік: розірвані панчохи, каблук на одному черевику зламаний. Магда видає звуки, схожі на вепрячі або кротячі, з рота стікає слина. Вся публіка завмирає і дивиться, як жінка навкарачки повзає по фойє і вищить. Магда зупиняється біля американського військового аташе, з яким щебетала перед виставою. Аташе намагається до неї наблизитися. Магда несподівано кусає його за ногу. Укус такий сильний, що аташе виє від болю і з усієї сили вдаряє Магду ногою. Директорку відкидає вбік, але вона вмить підхоплюється і кидається знову, цього разу впиваючись зубами в ногу англійського колеги аташе. Той теж виє від болю, стрибає по фойє і тягне Магду за собою. Та вона зубів не розціплює. Люди стоять німі й приголомшені, а Магда відкушує закривавлений клапоть штанини. Англійський військовий аташе знову реве від болю і падає на підлогу.
Крізь натовп пробираються інспектор поліції Маус і його асистент Ґрос. Вони кидаються на знавіснілу Магду і ледве-ледве її валять. Зусібіч підходять люди, щоб подивитися, як директорка міського цвинтаря хвицає ногами, мов дика тварина, і намагається визволитися з лещат двох поліцейських. Там і Ґубець, він сидить навпочіпки, впритул до закривавленого обличчя Магди, і фотографує її. Врешті-решт жінку відводять у сусіднє приміщення. Незабаром чути сирену швидкої допомоги. Тим часом дзвінок оголошує кінець першого антракту. Люди приголомшені, здивовані, стерплі від страху, повільно повертаються до зали. Співробітники театру і медики, які прибули, наказують якнайшвидше розходитися, щоб можна було надати допомогу. Двом санітарам після боротьби вдається зробити Магді ін’єкцію транквілізатора. Її кладуть на ноші. Лише декілька людей залишаються у фойє і на сходах, звідки спостерігають за тим, що відбувається. Всі інші йдуть до зали. Знову лунає дзвоник. Білий помічає Махера у буфеті за фойє. Адам і Роза вмощуються поруч з чоловіком.