Махер розмовляє з офіціантом, який збирає з барної стійки брудні склянки і складає їх у посудомийну машину.
— Бідна Орнік, тільки й мови, що про суспільну відповідальність, а коли хтось справді потребує допомоги, поруч нікого. Ви ж бачили, усі просто стояли й дивилися. Якби не оті два поліціянти, вона б перекусала половину театру. І не дивно, що в цьому місті кожен другий сходить з розуму. Я вчора ходив у міську раду, але там зачинено. Ще від листопада. Офіси перенесли, але й там не працюють. Безнадійно, — каже офіціант.
— Ще якийсь місяць — і ремонт завершиться, — каже Махер. — Там працюють мої хлопці. Гарують, як негри. Нелегко там, весь будинок був затоплений, це не жарти.
— І ще історія з тим хлопцем, що прикував себе до батареї. Все правильно, у нашій країні кожен має право висловлювати свої політичні переконання, але приковувати себе до батареї та вимагати: дайте мені те і те, бо інакше я залишуся тут назавжди, — це занадто, — розповідає офіціант.
— Нібито перших декілька тижнів про нього навіть дбали, — каже Махер, роблячи ковток віскі.
— Моя сусідка працює якраз у тому кабінеті, де хлопчина себе прикував. Кажуть, блискучий розум, доктор математики. Спочатку всі дивилися на нього і жаліли. Жінки приносили їжу. Тиждень-два він там спав. Сусідка розказувала, що до нього вже звикли, він став, може, трохи важливішим за декоративну рослину, але не таким важливим, як домашній улюбленець, бо ніхто не міг його взяти додому. Потім прибиральниці зумисне перестали прибирати біля нього. Стояв нестерпний сморід, хлопець так смердів, що витримати було неможливо, — розповідає офіціант.
— А часник?
— Часник йому працівники міської ради носили з самого початку. Мер на своїй дачі також вирощує часник. Звідкись стало відомо, що хлопець, який протестує проти неефективної та корумпованої міської адміністрації, має алергію на цю рослину, тож усі з собою носили часник. Якщо протестувальник виголошував голосні промови або скандував свої незрозумілі гасла, йому під носом розкладали свіжо подрібнені зубчики дикого часнику. Це тривало кілька днів, а не тижнів. Кажуть, він весь запух від алергії й дуже підупав. Тим часом через сморід мою сусідку й усіх працівників переселили в інший кабінет. Офіс, де хлопчина себе прикував, обезлюднів, він лишився там сам і слабшав. Хтозна, доки б це все тривало, якби не отой нещасний слюсар.
— Винен не так слюсар, як стара зношена система водовідводу, — каже Махер. — Її треба було замінити ще багато років тому, та ремонт з року в рік відкладали.
— Але трохи дивно, що він мав ремонтувати батарею якраз у тому кабінеті, де сидів демонстрант.
— Він мав відремонтувати кілька батарей. Просто почав з того кабінету, — пояснює Махер і випиває склянку віскі до дна. — Повтори, — каже до офіціанта.
— І коли з труби хлинув окріп, ніяк не можна було помогти?
— У старих системах подачі води так буває. Десь тріскає клапан — і все, хана. Перш ніж змогли перекрити головний кран, минуло декілька годин, потім ще якийсь час із системи виходила гаряча пара.
— Бідний хлопчина! — каже офіціант. — Мені його дуже шкода.
— Величезні збитки, уся підлога, всі меблі, двері, весь будинок міської ради — отуди к бісу. Будівля була таки стара. Побачиш, коли мої хлопці закінчать, наша рада буде — як в Америці.
— Бідний хлопчик, — повторює офіціант і наливає Махеру в склянку віскі на два пальці.
Білий замовляє собі мінеральну воду і вино для Рози.
— Що сталося з хлопцем? — запитує Білий.
— Та що, — відповідає офіціант, зачиняючи дверцята посудомийної машини під баром, умикає апарат. — Нібито на батареї висіла лише вичинена шкіра. Ось яка доля ангажованої інтелігенції в цьому місті.