— Або? — питає Білий.
— Або дам їх перерізати тобі, — тихо додає Махер. — Mммм, цей запах вугілля і людського поту, так гарно, він нагадує мені дитинство. А завтра до того ж Попільна середа. Господи, іноді мені здається, що мені вже кілька мільйонів років.
— Хто члени «Великого Орка»?
Махер дивиться на Білого спідлоба і запалює цигарку.
— Ммммм, які ж смачні ці цигарки. Ви знаєте, кожну цигарку треба курити з насолодою, ніби вона остання, тільки тоді куріння винагороджується.
Махер випускає кілька кілець диму в холодну ніч. Мовчить. Згодом продовжує.
— Я припускаю, що ви вже зустрілися з нашою колегою Магдою, і з пані Ґрін також, оскільки сьогодні її безуспішно шукають по всьому місту. Потім Свинко і нещасний Ґрам, там, на протилежному боці цієї площі, — Фаркаш і Ковач, яких я теж сьогодні не бачив, Кирилов, якого ви, мабуть, не знайдете, ну і, звісно ж, мій мучитель, мер Вода. Членів є більше, але я інших не знаю. Про ворожку вам, напевно, відомо. Хоча незабаром її тут більше не буде — подасться до зірок. Дивіться.
Махер показує на кулю з емблемою «Культурної столиці Європи». Два працівники якраз підвели до неї підсвітку. Біля кулі на стіні архієпархії блимає неоновий надпис: blue night dancing
Махер спостерігає за реакцією Білого.
— Багатьом те, що сталося з архієпархією, здається катастрофою. А як на мене, відкриття стриптиз-бару в їхніх славних приміщеннях відображає глибоку істину про Марибор. Можливо, нам потрібно ще більше стриптиз-клубів. Я маю на увазі не дівчат. Нашому суспільству потрібен публічний стриптиз, щоб побачити, в кого кров гарячіша. Ви знаєте, як кажуть в Похор’ї: байдуже, яка вона, головне, аби моя.
— Що ти хочеш сказати, Махер? — трохи роздратовано питає Білий.
Махер знизує плечима і відгортає поли піджака. Під ним висить револьвер з глушником.
— Думаю, час, шановний колега.
Білий і Роза дивляться одне на одного. Махер посміхається і викидає цигарку. Червоний недопалок летить у чорну снігову кашу і там гасне. Тієї ж миті з вхідних дверей вихлюпується потік людей і розводить Розу й Адама з Махером. Довга пауза. Махер ще раз усміхається, киває головою і біжить за ріг театру. Білий кидається в натовп, мчить за Махером. Роза дивиться їм услід. Люди балакають про те‑се. Дехто розчиняється в ночі, інші стоять зі склянками в руках. В усіх серйозні обличчя. Кілька разів Роза нервово піднімається і спускається сходами. Люди починають заходити всередину. Сходи безлюдніють. Коли Роза знову бачить Білого, дзвінок оголошує про закінчення другого антракту.
— Що трапилося? — питає Роза.
— Я знайшов його в сусідньому дворі. Він застрілився, перш ніж я встиг підбігти.
— Що робитимемо? — запитує Роза.
— Ти йдеш на виставу, а я — до ворожки.
Жінка погоджується кивком голови. Адам пірнає в темряву вулиці. Роза заходить у фойє за останніми глядачами. Буфет, де вона нещодавно сиділа разом з Махером та Білим, уже зачинений і темний. Білетерка відчиняє перед Розою двері в затемнену залу. Багато місць на балконі порожні. Роза сідає у сам кінець. На сцені сучасний мінімалістський інтер’єр. Жінки одягнені як медсестри Червоного Хреста, чоловіки в смокінгах. Біле неонове світло.
ГРАФИНЯ РОСТОВА:
Війни і криваві повстання, занепад культур і крах держав відбуваються не лише через нашу злу волю. Революція повинна дійти до свого кінця, пережити всі жахіття і гнів. Перемагають крайнощі. Ті, хто революцію розпочав, завжди є жертвами. Така природа переворотів.
Наташа, бліда, нерухома. Микола прокидається. Підходить Соня.
МИКОЛА:
Мама? Соня? Москва! Соня!
СОНЯ:
Нічого не кажи. Ти не зобов’язаний давати мені
жодних пояснень.
НАТАША:
Що сталося? Мамо, чому ти плачеш?
ГРАФИНЯ РОСТОВА:
Ні, нічого, нічого…
Роза розглядає великі окуляри на обличчі П’єра Безухова. Час від часу в тонкому склі переломлюється світло відбивачів, мигтить, дзеркальний відблиск блукає по глядачах на балконі. Розу затоплює ріка спогадів. На темній далекій поверхні лунають голоси з нутрощів театру, на кам’яному дні — два лише на перший погляд однакові дитячі личка, дві дівчинки. Вони регочуть і зникають, кожна на своєму боці.
АНДРІЙ:
Маріє… Дякую, що ти приїхала. Це так люб’язно… Люб’язно… Машо, ти…
МАРІЯ:
Відпусти мене.
АНДРІЙ:
Не треба плакати. Ми не можемо зрозуміти…