— Досить, Ґубець, отець Кирилов усе нам розповів. Перестань прикидатися, — шипить Білий і хапає Ґубеця за комір.
— Пусти мою куртку, Білий, люди подумають, що тепер здурів ти, — спокійно каже Ґубець і знімає руку Адама. — У цій країні існує явище, яке називається свобода преси. Журналісти — порода під захистом, хіба ти не знаєш? Хіба в Австрії інакше? Пані Портеро, як на Вашу думку, в Австрії журналісти працюють у кращих умовах, аніж ми тут? Ви журналістка, чи не так? Хоча я не знайшов Вашого прізвища в жодному переліку журналістів австрійського національного радіотелебачення. Я присягаюсь, Ви й не схожі на журналістку. Вас занадто цікавить одна конкретна тема. Наприклад…
— Наприклад, що? — тихо питає Білий.
— Наприклад, підводна риболовля. Зокрема вилов головоногих. Яке страшне слово, Білий, не вважаєш? Головоногі, ноги в голові, жах якийсь. Але водночас назва вказує на характер головоногих. Вони головою думають і рухаються.
— Вони роблять іще дещо, — каже Білий. — Вони вбивають.
— Це роблять такі, як ти, Білий. Ти прийшов сюди, щоб убити й мене? Це буде важко. Занадто багато жертв за дуже короткий час у такому маленькому містечку як Марибор. Усі сліди ведуть до вас, і я не вірю, що вам це зійде з рук. Особливо після того, що сталося з мером. Якщо відверто, Адаме, то я не вірю, що ти зможеш переступити через поріг цього театру. Дивіться, який збіг! Там стоїть пан Ґрос. Дуже амбітний молодий криміналіст, тобі не здається? Таким, як він, потрібні свої жертви, свої перемоги, своє самоствердження. Він іде, прямує просто до нас. Зачекайте, зачекайте, я повинен зафіксувати цей історичний момент.
Ґубець починає фотографувати Ґроса. Висока постать великими кроками наближається з іншого боку фойє. Білий кидається і штовхає Ґубеця на Ґроса. Фотоапарат падає, уламки скла і пластику розлітаються по мармуровій підлозі. Роза Портеро і Білий біжать.
— Сюди! — кричить Білий і тягне за собою Розу до глядацької зали.
— Стояти, поліція! — звучить високий писклявий голос Ґроса. Роза і Білий лавірують між порожніми місцями, кидаються на сцену, пробігають повз сценічних робітників, що демонтують декорації.
— Куди, куди ми біжимо? — питає Роза, коли вони, задихані, опиняються в темряві за якимись дверми.
— Тут є кілька виходів. Ми якось виберемося, я знаю театр як свою кишеню ще з давніх часів, — пояснює Білий.
— Ми втратили Ґубеця. Ми ніколи більше його не знайдемо, — шепоче Роза.
— Я би не був таким упевненим, — каже Білий.
— Буде занадто пізно, Адаме. «Великий Орк» знайде нових членів. Навіть якщо нам вдасться втекти, знайти Ґубеця й відпустити його душі — усе буде намарне. Хоча ми ще не знаємо, хто є тринадцятим членом, — шепоче Роза.
За дверима чутно писклявий голос.
— Вони десь тут. Заблокуйте всі виходи. Очистіть театр. Де підкріплення? Гаразд, гаразд.
Білий намацує вимикач і вмикає світло. Вони в гримерці: перуки, косметика, старі дзеркала, древні меблі.
— Сюди, — шепоче Білий і тягне Розу за собою.
Темний прохід, двоє дверей. Перші замкнені.
— Чорт, — тихо лається Білий.
Другі двері відчиняються. Знову коридор, сходи. Адам і Роза спускаються під сцену. Над ними лунає голос Ґроса. Він комусь телефонує. Наростає звук поліцейських сирен. Роза роззирається.
Тьмяне світло, кругом куліси, ангел із пап’є-маше, у кутку величезна пташина клітка, трохи далі плюшевий верблюд, вішалки зі старими костюмами.
— Білий, Портеро, ми знаємо, що ви тут. Здавайтеся. Ховатися нема сенсу. Ви не зможете втекти: театр оточено.
Хоч голос Ґроса смішний і високий, однак звучить він упевнено й переконливо.
— Сюди, — шепоче Білий.
У сусідній кімнаті Роза бачить ще більше куліс. На мить їй здається, що її око вихопило щупальце великого восьминога, яке нечутно шмигнуло кімнатою.
Обидва виходи заблоковані.
— Що робимо? — запитує Роза.
— Треба вертатися назад, — каже Білий. — Покинути склад. Кілька виходів є там.
— А пожежний де?