Затим у роботі йшлося про неможливість виявити будь-які сліди діяльності таких віддалених цивілізацій через оптичні телескопи. Інша річ — радіотелескопи. Звідси й пошуки радіокоду для зв’язку, спілкування. Тисячолітні паузи між радіопосилками, що містять питання й відповіді, самі по собі не були непереборною перешкодою. Різні рівні, ієрархія цивілізацій — все це стояло на шляху до взаєморозуміння. «Побачимо», — подумав Ерто.
ПРО ЗЛОЧИНИ ПЕРЕД ПРИЙДЕШНІМ
Велті й іншим було вже зрозуміло, що все живе на цій планеті підлягає загальному генетичному кодові. Цей код один-єдиний, і багатоманітні форми живої протоплазми, бактерій, непомітних для ока водоростей і гігантів, казкових мешканців океану й тропічних лісів, — всі вони були схожі в головному, в способі запису їхньої будови на спіралевидних нитках молекул, який так добре був відомий і біологам біля далеких молібденових зірок.
Молібдену в земній корі в сотні разів менше, аніж спорідненого йому елемента нікелю, а роль його настільки велика, що це вже послужило підставою для однієї красивої гіпотези, створеної тут, на Землі. Для професора Шестакова і його колег це була лише гіпотеза. Для Ерто — факт. Так, хімічний склад середовища відображується в біологічній будові її мешканців. І вміст молібдену в живих тканинах тут, на Землі, повторює закони його поширення в багатьох зоряних світах.
Професорові Шестакову лишалося зробити ще один крок. Адже саме надсилання з молібденової зірки генетичного коду сюди, на Землю, і на інші планети було прекрасним прикладом контакту, про можливості якого розмірковував Шестаков. Ця, якщо можна так сказати, матеріалізована інформація уже була передумовою розвитку свідомості цілком визначеного типу і його носія — людини, тож і зайвим було посилати радіосигнали. Вони не відкрили б нічого нового, хоч би їх і зрозуміли, і не прискорили б подій. Що зможе людина відкрити у світі такого, чого б не було у ній, шо не жило б уже в ній самій?
Ось про що думав Ерто, перегортаючи рукопис Шестакова.
Мипуло трохи більше місяця (сорок два дні, коли бути точним), і багато чого стало для Ерто зрозумілим. Він бачив, як зводили вежі першої телевізійної станції в полярі — місті під дахом за шістдесятою широтою, як споруджували моста через північну протоку — його опори сягали низьких північних хмар, а зграї казарок летіли під ним, ніби бачили перед собою двері, навстіж розчинені прямо в північні роздолля. Він відчував тривожний ритм гігантських машин, що робили чавун, сталь, прокат, цемент, папір, — про них розповідалось на сторінках газет, із осяйними посмішками на вустах повідомляли дівчата — диктори телебачення. Ерто знав, що десь бородаті геологи раділи, мов діти, і, взявшись за руки, фотографувались на фоні невисоких сопок, де знайденого ними мусковіту — ідеального діелектрика, слюди, що розщеплюється до п’ятим і кронпих пластинок, — вистачить усій країні на десятки років.
Ерто відчував ритм, пульс цього життя, що з натугою втискалося в екрани й шпальти журналів, і якось віп постеріг себе на бажанні кинути свої щоденні заняття в бібліотеках і спробувати хоч на день стати таким, як всі ці люди, яким належало так багато звідати в майбутньому…
Йому хотілося облишити все й взятися, скажімо, за дослідження арктичного шельфу, з тим, щоб щось із знайденого залишити, подарувати цій гостинній землі. Хай це буде нафта, вольфрам, слюда чи олово, хіба ж це не оптимальний внесок в поступ цивілізації взагалі і міжзоряних зв’язків зокрема?
— Ні, — сказала Велта так спокійно, що він зрозумів: сперечатись марне.
Вони говорили про це не вперше і капітан Корабля Пель всіляко підтримував цю ініціативу, вважаючи, що вони неодмінно самі мають прийти до очевидної істини: те, що вони роблять тут, і є щонайкорисніша і найпотрібніша для всіх справа, надто коли мати на увазі лише сьогоднішній день.
— Ні, — сказала Велта, — ми допоможемо їм, тільки не так.
За її словами, саме той тип генетичного коду, який був спільним для них самих і для Землі, передумовлював безкінечний розвиток початків розумного, але тільки при важливій передумові: якщо люди не вчинять злочинів перед прийдешнім. А для цього їм треба дещо уважніше вдивлятися в завтрашній день. Зламана гілочка чи вбитий метелик — ніщо чи майже ніщо (також злочин, хоч і маленький, але це злочин не перед завтрашнім, перед сьогоднішнім днем). А випита чавунними ковтками заводів річка не лише зникає з майбутнього, а стає початком низки незворотних змін. І океан — колиска життя, і суша — зелене роздолля, вишита мережка барвистого весняного клечання планети, недоторкані. І все-таки їх торкнулись руки, які не відали, що можна, а що зась. Як бути?