Ахво вмовк. У профіль він схожий на індійця з якого-небудь пригодницького фільму, надто при тьмяному чи багряному світлі. (Він про це знає і курить саморобну дерев’яну трубку, щоправда, дуже рідко, в такі ось вечори — може, для того, щоб зробити приємне собі її мені.)
.. Іншого разу, дорогою на роботу ми розмірковували: що ж він за одно-зелений поїзд? І чому він з’являється на недобудованих дорогах, і чи ж то не міраж, а коли так, то спостерігачі з двох пунктів саме й зможуть переконатися в цьому, адже міраж не можна «зареєструвати» тим способом, про який ми з Ахво говорили.
Втім, ми відшукали з ним, здається, тоненьку ниточку: поїзд з’являється майже завжди у відлюдних просторах тайги і тундри. І це не здавалось нам випадковим. Для тих, що керували рухом зеленого поїзда, потрібні були дві умови: величезні простори й безлюдність, принаймні відносна. Лишалось відповісти на головне питання: хто керував ним?
СКАРБИ ЗОРЯНОГО НЕБА
Це могло б бути простим експериментом. Хіба мало що випробовують у наш вік, не про все ж негайно повідомляти в газетах. Але в такому разі досліди тривали аж надто довго, кілька років (Ахво бачив поїзд ще в Карелії, потім у Казахстані), і це породило гадки зовсім іншого спрямування.
Але повірити в неможливе можна лише тоді, коли воно стає реальним фактом.
Якось я дивився фільм про космос, де ракети підносились вгору так легко і вільно, нібито й не було болісно трудної космічної прелюдії, тривалих пошуків, блискучих знахідок і трагічних невдач. Кораблі удосконалювалися на очах з тією швидкістю, з якою дозволяв кінематограф, і в підсумку виникало незбіжне запитання: а завтра?.. «Скарби зоряного неба» — так називався фільм. До отих ось скарбів нібито й прямували кораблі. Що ж то за скарби?
З деяким подивом я взнав, що навіть досить близькі сузір’я таємниці оберігають надто ревно. Радіогалактики, магнітозмінні зірки, подвійні пульсари, потрійні і кратні зірки, скупчення галактик… Чому нерозлучні три світила Регула? ї чому так схожі іноді пульсари і радіогалактики? За цими питаннями йшли інші, їх було безкінечно багато, значно більше, ніж слів у древніх легендах і міфах. Чи ж не тому назви далеких сонць розповідали про становлення людини так само промовисто, як піраміди, міста і космічні кораблі? Щонайближчі й доступніші з них нагадували про античні часи, про всілякі напівзабуті старожитності — про юність розуму людського. Колись-то Діана вигнала Геліку із свого почту, а Юнона обернула її у ведмедицю. Юпітер помістив Геліку разом із сином Араксом на небо, де вони утворили сузір’я Великої і Малої Ведмедиці. Десятки інших героїв античності також піднесені на небо звіздарями й утворили перший пояс. За ним послідував другий. Слабі й далекі зірки змушували згадувати про філософію і вчених пізнішого часу, їх назви відображували спроби буцімто зрілішого розуму проникнути в невичерпне джерело речовини — в безконечність. І все далі відсовувалася невидима умовна межа, якої сягав розум.
А далі? Як довідатись, що за цією межею і потім за наступною? І ось з’являються радіотелескопи і трохи пізніше — космічні кораблі. Розмірковуючи про це, я зробив для себе маленьке відкриття. Антена радіотелескопа схожа на чашу, в якій світ віддзеркалюється тим чіткіше, чим більша площина води. Чим далі один від одного точки прийому зоряних сигналів, тим краще. Іноді антени розташовані навіть на різних континентах, а космічні радіоголоси записуються на магнітну стрічку, а затим всі записи порівнюються. Міжконтинентальні телескопи щонайточніші, то, може, всю поверхню Землі використати для прийому сигналів?.. Встановити побільше антен, об’єднати їх в єдину мережу? Чому б і ні?
Погортавши книжки по астрономії, ми з Ахво прийшли до висновку: така всезагальна мережа не набагато корисніша, ніж один чи два міжконтинентальні радіотелескопи. Все залежить від граничної відстані: чим більша відстань між антенами, тим краще й точніше працює прилад, тим ясніше чути зоряні сигнали, а оскільки багато об’єктів всесвіту випромінюють радіохвилі, то тим повніша виходить загальна картина.
Антени на ракетах — ось до чого можна було б прагнути. Ціле сузір’я дослідницьких ракет, розташованих на таких відстанях одна від одної, що пеленгування ледве чутних джерел було б ідеальним. І звичайно ж, карта неба стала б набагато детальнішою. Поки що космічні кораблі та радіотелескопи існували окремо, і ми з Ахво могли лишень помріяти про ті часи, коли їх об’єднають. Проект був мій, та Ахво його тут же вдосконалив.