— Навіщо ж кораблі? Облаштувати антени на різних планетах — ось і все. Справді, навіщо ракети? Планети — прекрасні опорні пункти для спостережень.
Поляр уже спав, а мені захотілось помріяти, і я спробував уявити незвичайну естафету: кораблі несли на собі антенні дзеркала, вони прагнули якомога далі доставити їх до зірок, до далеких планет, що обертаються навколо зірок. І лишали їх там, ніби естафетні палички, щоб потім інші кораблі, ще потужніші, можливо, пронесли їх ще далі, Я наближаюсь до головного в наших розмірковуваннях (мушу зізнатися, що нам допомогли і відеотелефонні консультації спеціалістів одного із сибірських дослідницьких центрів).
Чим далі змогли б проникати наші кораблі, тим більше ми взнали б про скарби зоряного неба. Невидима, проте реальна межа пізнання, стартувавши з Землі ще в давнині, розширювалася б, охоплюючи все нові світи. Але це була, якщо тільки можна так сказати, геоцентрична система вивчення всесвіту.
Чому б не припустити, що такі дослідження вже розпочаті, але в зовсім іншому районі Галактики? Автоматичні кораблі вже стартували, кільце міжзоряних телескопів дедалі розширюється, і на них уже доставлено перші антени. І на Землю також. Спершу дослідники будуть дотримувати певну обережність, надто на заселених планетах (адже наслідки будь-якого втручання, впливу, на перший погляд нехай і позитивного, оцінити практично неможливо). Відтак і на Землі вони будуть дотримуватись цього правила. Вони постараються використати й наші досягнення: адже їм потрібні платформи для переміщення антен, положення яких вивірено з точністю до метрів. Залізничне полотно — ідеальна опора для рухомого радіотелескопа. А як замаскувати його, зробити невидимим? І тут я знову так яскраво уявив зелений поїзд, що проноситься по сніжній долині, що ця остання трудність видалась мені цілком переборною. «Будь-яке чудо можливе, якщо тільки при цьому не порушуються закони природи» — цю фразу я відшукав якось у своїх старих конспектах. Так ми придумали зеленого поїзда. Власне, за один-два вечори.
Але рано-вранці, коли я вмився, одягнувся, відчинив вікно і побачив похмурі дерева в сірих присмерках, наша вигадка здалася нереальною і неправдоподібною. І все-таки хотілося в неї повірити.
Я натиснув клавіш телевізора, по випуклому сріблястому екрану пробігли вигнуті лінії, стислися в жмут, який затремтів, мов пучок струн, і пропав. Ще два клавіші: «ПОЛЯР» і «БІБЛІОТЕКА»… Виникло знайоме обличчя.
— Бібліотека. Говоріть…
— Що-небудь по радіоастрономії…
— Принципи, історія, застосування?
— Фільм про все відразу.
— Час?
— Півтори години.
— Замовлення прийнято. Ждіть п’ять хвилин. — Екран залився голубим сяянням, так, ніби втілював спалах енергії телевізійного робота.
З висоти пташиного лету відкрились ущелини й каньйони, перегороджені вітрилами антен. Високо в горах, на фоні гострих вершин видивлялися новерх снігів їх виблискуючі чаші. На схилах зелених горбів гадючилась павутина антен. Планета була грунтовно радіофікована, і цей другий, зоряний, етап радіофікації лише починався. Разом із телескопами-гігантами ще вислуховували ефір первістки радіорозвідки — двадцятиметровий серпуховський, стометровий американський, кримський, пуерторіканський, великий австралійський…
Ще один клавіш: «КОНСУЛЬТАНТ»…
— Чи діють міжпланетні радіотелескопи?
— Ні.
— Чи є проекти?
— Атож. Перший проект: Земля — Місяць; другий — Марс — Земля — Місяць.
— Чи можуть інші цивілізації використовувати Землю для облаштування радіоперешкод.
— Не виключено… (Мовчання.) Проте навряд — великий рівень радіоперешкод.
— Чи можпа пов’язати феномен зеленого поїзда з дослідженням космосу?
— Немає даних… (Тривала пауза.) Феномен зеленого поїзда невідомий… Запитання не по темі.
«РЕШТКИ МАМОНТА ЗНАЙДЕНО…»
Ми йдемо на лижах по свіжому снігу, м’якому й легкому, а із смерек беззвучно спадають їх нові білі шапки, і голоси звучать тихше і глухіше. Я зовсім забув про весну, яка ось-ось збиралась відігріти землю, одарити першою травою, прозорою водою, птапшними криками. Нас четверо — Ахво, я, Гліб Кисельов, слідопит із Руського Устя, нащадок землеходців і якутських мисливців, природжений будівельник і мандрівник, який обходив Крайню Північ уздовж і впоперек, і Дмитро Василевський, кінооператор і вчений (це він прислав підсилювачі світла, а потім і сам прилетів у поляр, щоб зробити фільм). Чи мояша зустріти на Півночі людей, які б не любпли її? Навряд. Мені ця земля здається величезним природним заповідником: опуклі й величні її ріки, швидкі вітри, просторі й неквапливі зимові ночі й літні дні.