Коли зовсім стемніло, ми підклали в багаття дров, полум’я шугнуло рудими язиками, затим згасло, відкривши уламки жарин, що переливалися пурпуром під теплою повітряною подушкою. Від білих хмар, в яких відбивався сніг, не лишилося й сліду. На небі проступили зірки. Жовті вогні кропили нас легкими іскрами, і ми вже було задрімали, як раптом два знайомі голоси прогриміли в лад над багаттям. Ахво й Гліб наблизили обличчя до тепла й світла, іній на їхніх шапках розсипався іскрами й розтанув. Ми похапцем склались і рушили в поляр.
… Ранком ми збирались на трасу — випробовувати чергову дільницю, передостанню, найважчу, проте до глупої ночі я не міг заснути, як іноді буває, якщо пройти багато кілометрів, і бажання виспатися, заснути виникав й нараз зникав. В заплющених очах моїх докучливо пливли розгойдані далі, ніби білі хвилі, такі, якими їх бачиш з літака. Вони зливались із зимовими світлими хмарами, що з шелестом летіли крізь снігові завії, і не було їм кінця. І неухильна уява вела мене далі й вище — туди, де відкривався всесвіт і за ним — вмістилище світів.
На світанку я забіг до Василевського. Він працював із кінострічкою і просто відмахнувся від мене, як від настирливої мухи. Прийшли Гліб і Ахво. Троє — уже сила. Дмитро зиркнув на нас, спокійно мовив:
— Стрічка зіпсована, засвічена. Жодного кадра не витягти. Ось зараз, на ваших очах, зробив останню спробу. І а плівкою з апарата те ж саме.
— Що ж це ти… — промимрив Ахво. — Адже поїзд був.
— Це не я, братці. Робив усе як слід і навіть значно краще.
— Сама засвітилась? Такне буває.
— Я теж гадаю, що ні…
— Зрозуміло. Тепер поїдеш?
— Що робити… Час.
Але Дмитро залишився ще на два дні. Гадаю, він зробив прекрасний фільм про поляр, про його людей, про їх нелегку дорогу в завтрашній день. Шкода лиш, що не було у фільмі зеленого поїзда.
ПІСНЯ ПРО ЗЕЛЕНИЙ ПОЇЗД
Ночами ще заклякала земля під крижаними зірками, але таїнство весняної радості, швидких крил, дзвінких струмків було вже на порозі. Ось-ось перші жовті барви ляжуть на схили, і заріччя почне забарвлюватися в сизий колір… Я вийшов провести зиму, лижі ще плили по синіх снігах, що вже осіли темними плямами попід деревами, на краях галявин, де стовбури дихали на сонці парою.
Полудень. Сонце. Перші проталини на кам’яних чолах сопок. Зовсім непомітно я добіг до залізниці. Струмінь теплого повітря висів над нею, гранітний насип, рейки пахли залізом. Вздовж насипу вела лижня. Виникло відчуття, що за мною стежать. Проте нікого не було видно. Я пішов повільніше, озираючись. Далека постать замайоріла за моєю спиною. Я пішов швидше, але постать росла й росла. По другому боці насипу йшов на лижах чоловік… жінка. Нібито щось невловимо знайоме відкрилось мені в ній. Приглянувся: Лена Ругоєва. «Звідки вона тут? — подумалось. — Адже вилетіла в Заполяр’я». І раптом згадав нашу маленьку експедицію. Здивований вигук Ахво («Бачу людей!») і пізніше — причину («Там, біля поїзда, була Лена!»).
— Здрастуйте, Валентине Миколайовичу! — гукнула Лена.
— Здрастуйте, Лено! Чи ж не вернулись ви до нас?
Її голос звучав чітко, хоч вона була ще далеко. Я зачекав її, вона продовжувала йти по другому боці насипу. Очі її сяяли, вона була схожа в ці хвилини на дівчину з північної легенди, чий голос дзвінкіший від пісень весни.
— Ні, Валентине Миколайовичу, я ще не повернулась до вас. Я хочу розповісти вам про зелений поїзд, хоча про головне ви вже здогадались.
… День був радісним, незвичайним, хоч я не міг звільнитися від відчуття своєї безпорадності. Всі мої запитання здавалися зайвими, я й без них отримував відповіді, і змст Лениних слів доходив так явно, нібито вона вивчала мої думки і я ловив їх. Це нове почуття було незнайоме мені раніше, ця несподівана легкість спілкування викликала й деяку тривогу: адже мої розмірковування й думки могли видатися їй непотрібними й незграбними. Що ж робити, якщо запитувати не було потреби? Слухати? Але я незбагненним способом здогадався про все, що вона нібито хотіла сказати.