І ось із зовсім небагатьох слів, що злетіли з її вуст, склалась цілісна картина: я зрозумів, що зелений поїзд був однією з дослідницьких станцій. Це був щонайсправжнісінький зоряний поїзд — і ці двоє слів щонайкраще підходили до нього. Нелегко усвідомити, що оманлива порожнеча простору ховав в собі так багато, що треба вивчати її роки, десятиліття. Та й це не все: радіохвилі — лиш мала часточка схованого в ній. За ними вишиковуються безкінечні низки взаємоперетворюваних хвиль і часток — і повільних, і швидких, таких швидких, що вони обганяють світло, ніби прокреслюючи своїми променями шлях із сучасного в майбутнє. І йдучи за цими миттєвими розчерками, вишиковуються в просторі незчисленні міріади зірок, ширяючих планет з голубими газовими оболонками, сяючих комет і швидких метеорів — це лиш сліди, відблиски того руху, який є причиною всього. Все, за чим спостерігаємо, можна зрозуміти. Але де витоки невідомих «миттєвих променів»? І знали, що в той момент, коли ці витоки буде знайдено, відшукається й причина становлення всієї галактики. Ось чому вже багато років мандрував з планети на планету зоряний поїзд. І десь в інших сузір’ях і в інших світах, під сипім, під жовтим, під рожевим сонцем, щодня, щогодини, невидимі, мов вітер, мов повітря, мов дихання, проносились інші поїзди. Ось чому вони вірили в успіх. Я подумав: навіщо цей вічний рух? І збагнув: відшукати джерело променів можна, лиш «зловивши» його з кількох точок простору.
Виникла гадка: важко, певне, зробити поїзд невидимкою? І в голові склалась відповідь: зовсім ні, на вагонах транслятори світла, вони ловлять промені з одного боку поїзда і передають їх на другий, створюється ілюзія, що вагони прозорі, невидимі…
Лена з нами працювала… Навіщо це їй — невже лише через те, що дорога не була готова?.. І Ленині очі зробились ледь лукавими, вона розсміялась і, причепуривши волосся, що розлетілось за її плечима, мовила:
— А ось і ні. Звичайно, поїзд стояв до пори до часу. І справ термінових не було. Та й у нас же тільки поїзд-невидимка, а не люди. Кращий спосіб не виділятися, не впадати в око — це бути разом. І потім це потрібно. Хіба ви не помітили, що всі заміри я виконала значно точніше, ніж вимагалось?.. Але я працювала з вами ще й тому, що це було цікаво. Здорово. Я навіть багаття в тайзі люблю, і птахів, і сніги, і лижі. І вашу роботу. Ніби тут і народилась. А на Крайній Півночі я справді була, адже нам треба знати лінію траси дуже точно, куди точніше, ніж вам. І потім доведеться вивіряти координати дороги до міліметра. Навіть така помилка виростає в парсеки на далекій віддалі від точки спостерігання… Тільки ось що, Валентине Миколайовичу, ви повинні забути все, що пов’язане зі мною особисто. Це довго пояснювати, але це потрібно. Адже ми ще будемо працювати разом. Я допоможу вам, а поїзд… Про нього вам можна знати все. Пригадуєте, як ваш фотоапарат випадково спрацював і як у вас з Дмитром нічого не вийшло?.. Так ось, сьогодні вечором проявіть плівку (ви досі не зробили цього). Як тільки ви побачите на плівці поїзд, у вашій пам’яті виникне ніби провал. Тимчасово, звичайно. Вашим спеціалістам неважко зрозуміти, що таке зелений поїзд. Ви й Ахво згадаєте наші зустрічі через півроку, коли нас уже не буде тут. А тепер мені пора…
Я розумів їх: нелегко працювати довгі роки на чужій планеті, а зараз у них, може, лишаються лічені тижні, і не можна відволікатись, і все на останній межі — нерви, апаратура… І чи не тільки тому вони відважились відкрити секрет поїзда, що це їм дасть зайвину енергії, щоб хоч на декілька днів продовжити обнадіюючі спостереження? Адже поїзд невидимий лише тоді, коли працюють дуже непрості за нашими уявленнями прилади…
— Гаразд, — мовив я, — хай буде так. Зичу успіху, Лено!
… Раптом сонячні промені зійшлись ніби у призмі. І з світлого вогню вимайнула тінь. Ця тінь була поїздом — я нарешті побачив його поряд. Коли він пролетів мимо, розливши м’яке сяйво, Лени вже не було. Звідкілясь здалеку долинув її голос: «Послухайте нашу пісню, Валентине Миколайовичу!..»
Це була швидше земна пісня. Інакше й бути не могло: адже вони любили Землю і працювали тут. Про що співалося в пісні?
В ній співалось про червоний світанок першого дня весни і сині чисті дні її; про запахи гроз і лісові чари зеленого відродження під дзвони дощів; співалося в ній про золоті килими осінніх трав і зграї диких сріблястих птахів, що кричали на камінні і скелях; про таємпичі вогні в тайзі, що зникають зблизька, мов видиво, хоч здалека миготять, ніби звірині очі, — вовчі чи рисячі; і співалося про жорстокі шторми над східними узбережжями — дивно вигнутими краями планети, про літні барви північних фіордів і про всі простори, де пробігав їхній поїзд. Про те, як ішов він все далі, в долини річок, що несуть свої води до океану, в простори тайги, неозорі, мов небо, як зникав на Півночі, де полотном безкраїм слалася тундра і спалахи сяяли над снігами.