ЧИ ПАМ’ЯТАЄТЕ МЕНЕ?
Іноді я себе запитую: чому ця малоймовірна історія уявляється мені такою реальною, а не сном увіч.
У кімнаті нічого не змінилося. Той самий письмовий стіл, шафа з моїми давніми студентськими книжками, бронзова попільниця, статуетка Дон-Кіхота. Серед цих звичних речей все і сталося…
Найперше — про зустріч з людиною без імені. Ми завершували проект і працювали допізна. Коли я повертався додому, людей у метро було досить мало, а в моєму вагоні і зовсім порожньо. Тьмяно світили лампочки. Гуділи колеса на невидимих рейках. За вікнами — миготіння темно-сірих тіней на бетоні тунелю. Перегон. Станція. Перегон. На зупинках грюкають двері. Знову тіні миготять назустріч.
Раптом мене кинуло на сидіння. Скрегіт та вищання. Поїзд уповільнив хід. У вікні прямо перед собою я побачив чоловіка, який притиснувся до округлої стіни тунелю. Я бачив його руки, що вчепилися в металеві скоби, його обличчя — бліда пляма, яка промайнула і щезла у напівмороці за вагоном. Непередаваний вираз в очах — уважлива допитливість, незбагненна внутрішня впевненість — я пам’ятаю дуже чітко. Тільки одного разу мені випало побачити погляд з такою яскравою, щирою допитливістю. Давно-давно… В зоопарку. Ми підійшли до клітки з крокодилами, а неподалік на сонці дрімали пістряві удави, позгортавшись клубками. По той бік клітки стояла дівчина. Вона видавалася мені тоді зовсім дорослою і була охайно й вишукано зодягнена: біла кофтинка з великим синім значком, темна спідниця. Минуло багато років, а мене не полишає враження, яке вона справила на малюка, який стояв, засунувши пальця до рота, і дивився то на неї, то на басейн з крокодилами. Батько, міцно тримаючи мене за руку, аби я не загубився, безперестанку повторював: «Ну ходімо, ходімо ж». Він спішив кудись.
«Ще трішки, трішки-трішки подивимося і підемо», — казав я йому. І дівчинка… Вона подивилася на мене, і в очах п ще не вигасла допитливість, непідробний інтерес, з яким вона роздивлялася те, що перебувало за пруттям кліток. Я тоді заплакав і зненацька сказав батькові, що хочу додому.
… Я вийшов з метро, але ніяк не міг позбутися відчуття, що за мною спостерігають. Дома я відчинив вікно: вечір був задушливий. Спати перехотілось. Над теплою землею миготіли зірки, вдалині по шосе пробігали червоні й зелені вогні. Мені видалося, що в кімнаті хтось є. Я одвернувся од вікна і побачив чоловіка. Мої відчуття в ту мить можна, мабуть, передати так: «Він завжди тут стояв, я просто не помічав його». Його я і побачив у метро. І в очах — дрібочки того незвичайного виразу, про який я вже говорив, аби передати його за допомогою умовних символів, що їх називають словами. Очевидно, це завдання усе ж понад силу. Він пробурмотів свої вибачення.
Не знаю, як відтворити нашу розмову. Він запевнив мене… Йому вдалося переконати мене в тому, що він не людина, не просто людина. Щось на зразок робота. «Живий робот», «дослідник» — так він сказав. І мене приголомшує те, що я повірив йому. Не завагавшись ані на крихту.
Він сказав це не відразу, не на початку розмови, а підвів до своєї думки помалу, зовсім її не нав’язуючи.
Уявіть собі двох людей за письмовим столом. Відблиски нічних ліхтарів на вікнах сусіднього будинку. Віддалений шум автомобіля. Червона плямка, що повзе по шосе. Я слухав його спокійно, ніби він розповідав казку:
— Скажіть, як ви уявляєте собі контакт з Галактикою, наділеною розумом, з тими, не такими, як ви… Ви розумієте, про що я?
Це запитання прозвучало б, мабуть, для мене трохи несподівано за іншого випадку. Але тільки це тепер.
— Відразу важко відповісти, — я не кривив душею. — Є, мабуть, фахівці, це їхня справа.
— Але ж ви теж цим цікавитеся? Я здригнувся. Звідки він знає?
— Авжеж, до певної міри, гм, міри. Але зовсім не так, Я дилетант. Ви запитуєте про засоби спілкування з позаземними цивілізаціями, так, я розумію? Бачите, є лінкос — універсальна космічна мова, логіка, нарешті, загальні математичні закономірності. У фантастичних романах можна знайти десятки способів, і деякі з них можна реалізувати. Візьмімо хоч би будову атомів або знову ж таки константи. Жили б сьогодні древні будівничі єгипетських пірамід, ми їх зрозуміли б, вони нас, звичайно, з часом. Та хіба мало є способів, якщо вас це цікавить?