Тому, що той, справжній Пестов, ніколи більше не повернеться. Він загинув. Він був космонавтом. Я дізнався про це випадково. Коли? Клята пам’ять — забути-перезабути всіх знайомих хлопчаків зі школи, всіх давніх друзів… Ніби минуло не тридцять, а тисяча років.
Так, це він. Хлопчак з нашої школи. Пам’ять — дорогоцінна кінострічка. Нічого не можна забувати. Знову шелестить під ногами листя, клен скидає його на землю. Ми сміємося, я знову біжу, і молоденька вчителька стоїть на ґанку: «Дівчатка, хлопчики! Час на урок!»
ПРЯМІ ДОКАЗИ
ПЕРША РОЗМОВА ПРО ЗУСТРІЧНИЙ ЧАС
З пам’яттю іноді коїться щось дивовижне. Ніби починає проявлятися старий негатив. Знову раптом бачиш багаття, в яких хлопчаки спалюють осіннє листя, і чітко чуєш забуті голоси, а заплющиш очі — як і колись тепліють закоцюблі руки.
… На піщаних осипах ми збирали жовте каміння і розколювали його — там були заховані прозорі кристали. Ми шукали залізо, золото, алмази. І знаходили. Пізніше ми говорили про ракети, про зірки й про машину часу, навіть не підозрюючи, що ми самі подорожуємо у часі.
Ми всі прибули з того часу, де гостра трава не ранить пальців, а ногам не страшне каміння та п’явки. У нашого часу один напрямок — уперед! Спробуйте повернутися хоч би на хвилину — нічого не вийде.
Час схожий на пасажирський поїзд: за вікном пропливають дерева, будинки, люди… Вистукуючи колесами, посвистуючи, везе нас поїзд уперед, уперед, уперед…
Але чому ми забуваємо про початок шляху? Чому спогади іноді не тільки згасають, але, навпаки, дедалі ніби чіткішають, стають настирливішими? Ніби в ще один поїзд, що мчить нам назустріч і в якусь мить порівнюється з нами і відходить у наше минуле, в колишній час. І ніби є в цьому поїзді хтось схожий на нас, дуже схожий, наше друге «я», і з ним нас пов’язує тонка ниточка думки.
… Ще років два тому я посміювався із Сафонова, бо світ з єдиним часом, видавалося мені, простий і непохитний.
В один з вечорів я вперше замислився про зустрічний час.
Я не надто вірив у тарабарщину про інваріантність і коваріантність. Але саме припущення нро світ, який незримо так пронизує нас, що у кожної травинки, кожної піщинки в двійник, який живе навпаки, несподівано видалося мені поетичним і трохи приголомшливим.
У той пам’ятний вечір ми сиділи біля прочиненого вікна. Вуличні ліхтарі вже погасли, і в світлому попелястому небі спалахнула голуба зірка. Розмова якось вичахла. Ми мовчки дивилися, як із-за сусіднього будинку випливав білий виповень-місяць. Тополине листя тихо бриніло, і теплі хвилі повітря докочували до самого вікна цей зелений шум.
— Отже, можна зустрітися з майбутнім? — запитав я.
— Так, можна, але тільки один раз.
— Як два зустрічних поїзди?
— Так, як два поїзди.
Не товаришували б ми з Вальком, я, може, повірив би йому набагато раніше. Але ж колись ми разом з ним бігали на лекції і за одним столом вираховували криволінійні інтеграли, тому я сприйняв його ідею, наче свою власну, — скептично. Хіба мало яких думок бродить у голові кожного з нас? А тут, власне, й ідеї ніякої не було. Про зустрічний час десь уже писали — мало не з благословіння самого вельмишановного Дирека.
Нині я вже розумію, що ідея все-таки була: довести існування такого світу експериментально. Можна подумки прослідкувати свою подорож у часі, зустріч із двійником повинна відбутися посередині шляху. В цю коротку мить і позначиться минуле й майбутнє, але чи пощастить його вловити, відчути, усвідомити?
— Ти помиляєшся, Влах, — сказав я. — Зустрічний час — це легенда, не більше, якщо й існує такий світ, то ми все одно ніколи його і не побачимо і не відчуємо.
Він мовчав. А я пошкодував за мрією, яку він не спроможний обстояти. Захотілося повірити в неї… винайти що-небудь, нарешті.
— Ти зміг би, — запитав я, — уявити мелодію в зворотному запису? Мені здається, «музика навпаки» — це какофонія, незрозумілий шум.
— Те ж саме сказали б ті, з іншого світу, якби… розумієш?.. А це думка! — Він пожвавішав. — Зворотний запис — думка! Треба тільки трохи переробити магнітну головку, тоді можна все відтворити. У тебе ж був магнітофон?