— Доброго ранку! — сказала мені якось після цього метка Вірочка, яка взагалі поводилася зі мною так, ніби я був її однокашником, а не керівником її теми.
Чомусь я розповів їй усе.
— Чудна історія, — сказала вона. — Двоє молодих ледацюг, один з яких міг би захистити дисертацію, або оженитися, або зробити щось корисне, б’ють байдики і займаються дурницями. Історія, мабуть, не така вже й чудна, швидше звичайна.
Вона навіть не поцікавилася, що за сигнали ми вловили того вечора. І це вона — а що ж сказав би на її місці хтось інший?
Як розгадати цю досить поширену породу людей, які знають напевне, як належить і як не належить жити і навіть які читати книжки?
А вона ж могла все зрозуміти. Виявляється, вона знала навіть про чудо Джинса. Якщо у піч поставити посудину з водою і вода замерзне, замість того, щоб закипіти, тоді й станеться це саме чудо. Джине перший вирахував вірогідність того, що молекули води через звичайнісіньку примхливу випадковість втратять свою енергію, а піч, навпаки, нагріється ще більше.
Я чудово розумів, що вірогідність «чуда» не зовсім дорівнює нулеві, але зате, щоб описати його, потрібна така безліч нулів після коми, що жодна нормальна людина ніколи не візьме її в розрахунок.
— А ти ладен повірити навіть у чудо Джинса, — казала Вірочка, — Хочеш, я підрахую вірогідність того, як з випадкового шуму виникло одне чи два завершених слова? Хочеш, підрахую?
— По-перше, шум — це завжди випадковість, висловлюйся точніше, — відповів я їй. — По-друге, підрахуєш не ти, а машина. Ти складеш тільки алгоритм і програму, та й то за тими формулами, які напишу я. По-третє, все це не так просто. Бо це не чудо Джинса. Невже ти всерйоз вважаєш, що це не випадковість? Тоді що? Сигнал? Але ти заперечуєш і це. Що ж залишається?
— Нічого. Де ви взяли стрічку? Ах, ти десь дістав». А ви її перевірили, перш ніж записати сигнал?
— По-моєму, ні, — не зовсім упевнено сказав я, дивуючись з тієї легкості, з якою мені давали урок по «основах».
— Ось і розгадка, — вела вона далі, — коли вже у щось вірити, то найперше у те, що на стрічці лишився якийсь старий запис. Точніше, мізерний його уривочок. Забарахлив пристрій, що стирає стрічку, або зупинили магнітофон… та мало що може бути.
Я замислився. Вона мала рацію. Найелементарніше спадає на гадку в останню чергу. Щось нібито прояснювалося. Практична Вірочка поставила нас на місце. Ця сама Вірочка, якій я колись допомагав писати диплом, за що вона дозволяє іноді запрошувати її в кіно — доти, доки вона не вийшла заміж.
Я подивився на неї і побачив в її очах вираз, який промовистіше за будь-які слова засвідчував про те, що вона чудово здогадується про ймовірний хід моїх думок.
Невдовзі після цього я попросив Сафонова дати мені спокій. Мені остобісіло це божевілля в моєму домі по ночах. У величезній купі котушок я знайшов (чудо Джинса, можливо) ту стрічку з однією-єдиною фразою і віддав йому приймач та магнітофон. Бо його власний приймач уже давно вийшов з ладу.
— Візьми прилади, — сказав я, — працюй, коли так уже кортить. А запишеш справжні сигнали, я подарую їх тобі.
Він зрозумів, Річ була не в тому, звичайно, що я не висипався. Я перестав вірити, ось що це означало. Чи вірив я раніше? Мабуть, що так. Принаймні тоді, коли було зроблено перший запис. Перший і останній?..
Алгоритм Вірочка все-таки склала. Випадкове слово не вийшло, машині забракло пам’яті.
ДВА ЛИСТИ
Між двома листами, про які я тепер повинен розповісти, є якийсь ледве вловний зв’язок. Це мені стало ясно набагато пізніше, коли прояснилося і з причинним зв’язком подій, що відбулися слідом одна за одною, ніби пори року.
Про перший лист я, здається, згадував вище. Прийшов він із Синьогірська в один з вересневих днів. Лист був від Ольги, звичайна цидулка — десяток фраз. Я нічого не забув, але їй тоді не відповів. Бо уявлення не мав, про що ж писати. Ї ще тому, що голова була забита іншими речами. А ще через рік я не відписав тому, що писати після такого тривалого мовчання було вже незручно. Ще пізніше, через два роки, я згадував про неї, але взятися за перо вже не міг. Я спробував це зробити, але виходило досить безглуздо (так у мене і повинно було статися, як я зрозумів пізніше). Я порвав невідправлені листи один за одним І вирішив, що так краще. Коли це сталося? Може, чотири, а може, й шість років тому.
Чи ждала вона, сподівалася, що я їй напишу? Через два, три, чотири роки? Я про це не знав. Швидше, як мені тоді вдалося, ні. Потій я збагнув, що це було помилкою. Листа ніколи не пізно написати, якщо тільки він буде гарним і щирим.