— Якщо хочеш учитися в астрологів дізнаватися про волю богів, тобі треба народитися знову, — у час, більш сприятливий для таких вправ.
— Боги? Та вони у них не вірили! Боги для багатьох з них — словесна формула і тільки. Або легенди, освячені часом.
— Надто оптимістично.
— Зовсім ні. Пригадай, навіть набагато пізніше, в освіченій Елладі Арістотель був звинувачений у богохульстві і засуджений ареопагом до страти. Але встиг врятуватися, чкурнувши на Евбею. Діагор, який заперечував існування богів, так само опинився у вигнанні після того, як його присудили до страти. Твори Піфагора привселюдно спалені, а сам він вигнаний. Продик, переконаний, що боги — тільки втілення сил природи, страчений… Ну? Хто ж наважився б відкрито заперечувати? Із тих, звісно, хто хотів врятувати собі життя.
Валько невизначено махнув рукою.
— Добре. Мене це не дуже хвилює. Краще скажи: ти в Синьогірськ поїдеш?
— Цього я поки що не знаю.
СИНЬОГІРСЬК
Минув рік з лишком — і все змінилося. Осіннього вечора, коли сожце котилося по дахах датських будинків, а на темно-сірій стрічці ріки трепетали довгі тіні, я пригадав про Синьогірськ. Але зовсім не так, як раніше. Тут, на осінній набережній, я вже, здається, не мав сумнівів.
Ліворуч від мене, на узгірку, дерева подзвонювали вересневим листям. Над обрієм застигли жовтаві краї хмар, і небо там було спечним і пружним, але над головою вже розвіювався попіл голубизни. На річці, що починалася десь у рожевій заграві, згасали й тонули золотаві вогні. Тут, на межі осіннього дня, світ видався мені широким і ясним, а листя й трава зненацька спалахнули чистим і яскравим полум’ям.
Я не відразу здогадався, звідки це незбагненне світло.
Від заходового сонця залишився червоний півмісяць, воно майже заховалося там, де за лісами, за річками був Синьогірськ. Хто знає, може, його промені і проторували невеличку стежечку між минулим і майбутнім. Вірили ж ми у те, що кожен з нас повинен рано чи пізно, а зустрітися з іншим світом…
І в те, що потік фотонів міг сприяти квантовому обміну.
І знали вже ми, що світ довкола нас зовсім не такий простий, яким він видається тим, хто звик до нього. Хибна пам’ять, по-моєму, так це називається. Я ніби знову пережив те, що вже колись давно було.
Я підняв руки вгору — вони ніби доторкнулися до прохолодного неба. Мені хотілося утримати сонце, ще і ще бачити і чути, як дихає смарагдова земля. Але чи можливе це? Дивовижна хвилина…
Мабуть, я давно прагнув у Синьогірськ, просто я не зізнавався собі в цьому. Не треба гаятися, думав я, зібратися можна дуже швидко. Хіба трьох днів не досить? Податися від усього, що обридло, від марної й нудної товкотнечі. А там буде видно… Влах мав рацію, звичайно, звідти я йому зателефоную…
В цю мить я справді знав або, можливо, відчував усе, що сталося потім, ніби зустрілися сьогоднішнє, вчорашнє і завтрашнє. Я знав, що скажу Ользі Знав, що повернуся з нею. Знав, яким поїздом поїдем, і в ушах уже лунало вистукування коліс, знав усе про зустріч і про перший ковток повітря, коли я зійшов на майже безлюдну платформу. Про старі віщі сосни, які, мабуть, усе ще розповідали ту саму історію, початок якої я чув у дитинстві. Я уявив собі це таким, яким потім воно прийшло до мене насправді.
Ясно прозвучав гудок, протяжний, наче північна пісня.
Я йшов спочатку неквапом, далі все швидше й швидше. І видавалося мені — я уявив собі, — що хтось інший, схожий на мене, прямував назустріч гарячому сонцю, що сходило, і простягував до нього руки.
ВІДКРИТТЯ ПЛАНЕТИ
КРИЛАТИЙ КІНЬ
Увечері прошумів дощ і вщух. Зійшли сріблясті зірки. Перед світанням знову налетіли хмари, але ненадовго: ранок настав чистий і ясний.
«Схоже, дуже схоже, — відзначив Сергій, прокидаючись, і думка працювала так чітко, ніби хтось повторював її вголос- Тим часом усе тут інше, ось у чому дивина. Навіть сон якийсь невагомий. Ніби у швидкісному літаку чи в ракеті. Тому відразу й не пригадаєш, що наснилося: сосни на узбережжі моря? весна? поля у липні?
Він підійшов до вікна і побачив, як вдалині руйнувалася брила хмари. Зірка-сонце пронизала її жаром наскрізь. Хоч як швидко розвиднялося, під деревом біля вікна ще причаїлася досвіткова тінь. Крилатий кінь промчав під вікном, розітнувши тінь осяйними крилами, і зупинився на галявині наче вкопаний. З його появою сон про Землю щез.