… Ще одне відкриття: на пагорбку (від станції рукою подати!), на білому піску ріс деревій. Учора чи позавчора хтось бачив нібито крушину, проте не повірив, пройшов повз неї. Зате тепер, після пахощів, після фіолетового відтінку щонайдрібніших квіточок, зібраних у кошички, не залишалося жодних сумнівів: на сухому пагорбку оселилося сімейство деревію. Неймовірна випадковість — чи, може, життя повторювало саме себе?.. Як нетерпляче долоні розім’яли тверді зернятка кошичків, як терпко пахли вони, і як хороше було лежати тут і бачити небо, помережане хитливими стеблинками й тонкими листочками! Голос Рудрі:
— Метелик Кермніс!
У руці в нього живий зелений клаптик оксамиту. Він подає його Сергієві.
— Навіщо зловив? — Сергій підвівся, проте на метелика не глянув.
— Космічний метелик! Ти ж просив ловити жуків, метеликів і збирати різні трави.
— Відпусти. Потім зловимо ще, а цього відпусти.
Рудрі обережно розтиснув пальці. В очах його мимоволі промайнуло захоплення: як він летів!
— Гайда! — сказав Сергій.
Попереду пилюжив всюдихід, і вони звернули з дороги. Довго йшли в густій траві, поки будиночок станції не щез. Вибралися на крутий пагорб, де призахідне сонце зігріло їхні обличчя й долоні теплим червоним промінням, спустилися до струмка, переправилися через нього і пройшли ще не менше п’яти кілометрів. День вигас, вони все йшли, і небо виповнювалося таким же надвечірнім світлом, що й на Землі.
На далекому узгірку стояло дерево. Щось знайоме видалося Сергієві у темній кроні, у гнучких вітах. Сонце заважало придивитися, повернули вони у напрямку узгірка, зійшли зі стежки і пройшли трохи праворуч, прямо на захід сонця. Перед темною шеренгою чагарника дерево зустріло їх шелестом похилених вітів. Сергій підійшов до нього і міцно притиснувся щокою до гладенького стовбура. Різьблене листя горобини лягло на його руки.
БАР’ЄР
АДАЖІО ЗАМІСТЬ СКЕРЦО
Коли прибережні камінці задзвеніли під ногами, Вольд зупинився і прикрив очі долонею: протилежний берег опинився десь між середнім та безіменним пальцями, мерехтливі темнуваті тьмянкуваті плями затанцювали на воді. Повна ілюзія безмежжя. Де-не-де пісок розмило, й оголена пластмаса проступала білими латками. Вольд кинув кілька каменів подалі від берега — сполохати сонних рибок, для яких час, здається, перестав існувати. Глухо булькнуло, повітряні пухирі з клекотом вихопилися нагору, камені стукнулися об дно. Кола від них розбіглися і замкнулися, з силою лунко накотившись на берег і повернувшись у центр, звідки розпочали свій біг.
Вдавшись бодай трохи до фантазії, цей тридцятиметровий акваріум усе ж можна було б сприйняти за озеро. Але про якусь вудочку не випадало навіть думати. Вольд дістав з кишені невеличку сітку, накришив хліба й закинув її у воду, що гойднулася знову. Тільки-но рибинкам, яких Вольд зловив, стало у банці слоїка затісно, він випустив їх біля самого берега, і вони довго там копошилися, лінькувато ворушачи хвостами. Вольд прикинув: з того дня, як він тут, кожна рибинка побувала в його сітці не менше як тричі (коли мати на увазі, що всього їх тут близько тисячі). А тепер виходило, що одного чудового дня таке полювання втратить уже щонайменший спортивний інтерес як для Вольда, так і для мешканців так званого озера.
Зненацька Вольду спало на думку розбудити професора або Копніна, тихенько зайти у кімнату і стягнути ковдру, хлюпнути холодною водою, а коли Копнін спросоння лайливо забуркотить і почне залазити під ковдру знову, вигукнути щось нісенітне: наприклад, що він проспав аж сто мільйонів релятивістських діб і пора готуватися до виходу — вони вже повернулися на Землю.
Стеля помалу стала голубою і прояснилася, наче небо, від рожевих хмаринок упали вниз тіні. З-під віт почали випурхувати барвисті пістряві метелики. Дзвінко задзижчали бджоли, тиша розтанула в шелестінні рідкої трави, в м’яких акордах ранкової музики. Треба було повертатися. Невдовзі усі повстають — і Копнін, і професор… І Анна. Вольд смикнув за мотузок. Але ні, зачепилося. Він ступив до сітки — зайшов у прохолодну воду по коліна і зупинився на шорсткому піску, ніби в задумі, і рибинки ковзко затицялися в ноги.
Присівши на камінь, він саме кидав їх одну по одній у воду, коли відчув, як хтось доторкнувся до його плеча. Звів очі — Анна. Звичайно, вона все бачила… І костюм — от не пощастило! — увесь у мокрій риб’ячій лусці. На березі билося ще кілька рибинок. Вольд сквапно згорнув їх у воду і випростався, повернувшись до Анни.