… Гамов неуважливо замовк. В останньому ряду хтось знічев’я спробував освіжити у пам’яті курс шкільної фізики. У тиші пролунав збентежений вигук. Вольд трохи підвівся. Праворуч від нього на невеличкому столику блищало «золотце» від цукерок.
— Що трапилося? — запитав Гамов.
Хтось показав йому на гребінець.
— Що, що? — перепитав він, не розуміючи.
— Дослід з гребінцем не виходить.
— Не може бути. Це робиться так… Заряджаються дві невеличкі… одну хвилинку… дві невеличкі смужечки папіросної фольги. Ось вони, бачите? Я доторкнувся гребінцем до кожного папірчика. У них тепер однаковий заряд, і, як бачите, вони одна від одної відштовх… гм…
Професор мигцем поглянув на вузенькі смужечки фольги і зблід. Вони щільно притиснулися одна до одної.
ЖОВТІ ЗІРКИ
Вольд зачинив за собою двері. Темрява зустріла його тихим шепотом, булькотінням, ніби у тісті лопалися пухирці — це по уцілілих каналах управління кораблем, у хімотронах, у підсилювачах перебігали сигнали.
В ілюмінаторі жевріли зірки — тьмяні жовті цятки, зовсім ніби невеличкі ліхтарики. Сріблясті відблиски тремтіли на підлозі, чорні тіні приховували по кутках павутину трубок-каналів.
Вольд увімкнув сигналізатори. «Все гаразд, усе гаразд, — тихо проспівали вони. — Політ проходить нормально, швидкість 0,8 с». Що й казати, цим штучним ниточкам, цим полімерним ланцюжкам, по яких снували електрони, управляючи кораблем, ніколи не збагнути, що для людей тим часом усе змінилося, що жовті зірки за вікном умістяться в одному-єдиному атомі якої-небудь дитячої іграшки. Для них, як і досі, все гаразд.
Власне, електрони це вже не електрони, а щось інше… Що там професор говорив про біотоки?.. Ах, так, біотоки є не причиною, а швидше наслідком процесів в організмі. І все ж… Логіка… Повинна змінитися сама людська логіка. Дивина. Навряд.
Тепер Вольд на дві хвилини повинен замінити відключений апарат курсу, це сліпий штучний мозок.
Така мализна — дві хвилини. Але ж за сто двадцять секунд він устигне віддати все, що він знає, все, що записане, наче на стрічці, у невеличких клітинах його мозку.
Вольд зосередився. Йому здавалося, що він спокійний.
Пора… Тільки б утримати ясною свідомість, нехай відлік двом хвилинам розпочнеться з цієї миті.
Тисячі гнучких ниток припали у стрімкому потоці до його голови, до лоба, до тім’я, вони нахилилися над ним, незрушним на підлозі, ніби хоботки метеликів. Вони звивалися. Вони вибирали з нього все у свідомість, мозок, душу, знання — клітину по клітині, нейтрон за нейтроном.