РЕАЛІСТИЧНИЙ ФІНАЛ
Вони йшли алеєю, неначе коридором; праворуч і ліворуч підстрижені кущі, трохи далі ряди дерев з яскравими зірками, що заплуталися в їхніх шатах. Жваві очі професора, що пильно вивчали його з-над масивних окулярів, зненацька знову постали в його пам’яті, ніби з’явилися перед ним. «Втомленість металу» — це з протоколу. Діаграма, таблиці, фото… Його ракета: два чорних ока ілюмінатора, на склепінні корпусу нерівно відсвічують залишки захисного покриву, збоку приземкувата машина техслужби, трап, приставлений до запасного люка, дюзи зачохлені — важко повірити, що така недоладна споруда ще недавно могла літати… Він міцно взяв Анну під руку. Здавалося, сон триває далі. Перш ніж покінчити з усім цим, він сказав:
— Схоже на те, Анно, що слово «гіпотеза» треба замінити словом «реальність». Я вважаю, що Гамов…
— Не треба, — м’яко перебила вона, — я не хочу це прізвище навіть чути. Все гаразд, повір мені, що-що, а це я знаю краще за Гамова.
— Але, Анно, це схоже на істину.
Раптом вона зупинилася і повернулася до нього.
— Дурненький, дурненький, — швидко сказала вона, — у твоїх міркуваннях зовсім немає логіки. Невже ти подумав, що я в це повірю? Навіть якщо це сталося насправді? Ну скажи, певже ти так подумав?
«МИ БАВИЛИСЯ ПІД ТВОЇМ ВІКНОМ…»
Уночі пройшов дощ. Дорога, вимита ним до блиску, вже висохла. Вітерець ще струшував з дерев великі прохолодні краплі, а на узбіччях світилися блакитні калюжі — свідки першої весняної зливи.
Сергій ішов швидко, його очі мимоволі мружилися від сонця й зустрічного вітру, листя і квіти кульбаб зливалися в райдужні плями, а хмари нависали над будинками, наче клуби білого диму. Він зупинився лиш один раз і то на хвилину, аби випити пляшку лимонаду, яка перекочувалась у майже порожній валізці. Тепер там лишився тільки набір для гоління, загорнутий у м’який рушник. Через годину він має дійти до свого дому, але йому здавалося, що цього не буде, що це сон, що йому вже доводилось і раніше безліч разів бачити ось цю нескінченну стрічку дороги, крокувати додому по асфальту, по трав’янистих стежках. Він став пригадувати подробиці повернення, але вони губилися в пам’яті, все огорталося туманом — і голоси, і обличчя.
Півгодини, не менше, він приходив до тями в залі прибулих, і єдине обличчя, яке запам’яталося йому, було обличчя молодої жінки, котра сиділа за столиком навпроти нього. Певно, вона когось зустрічала.
Зараз йому здалося, що у неї знайоме обличчя, він навіть спробував пригадати, де міг її бачити, та раптом розсміявся. Коли він відлітав, її, можливо, не було на світі. «Типове обличчя, — подумав, — хороше обличчя, можна позаздрити тому, кого вона чекає». Та найцікавіше, що жінка дивилася на нього, ніби щось пригадувала. Він не обдурював себе щодо власної зовнішності — якщо хтось і знав його раніше, то навряд чи пізнав би тепер. Від колишнього Сергія в ньому лишилося дуже мало. Скоро йому шістдесят. Через три місяці. Може статися, що тепер його не допустять до польоту. Пошлються на якийсь там пункт положення. Він буде домагатися, може, навіть ходити на голові, та у відповідь тільки розводитимуть руками: «Раді б, та не маємо права. Ось читайте самі».
Йому здавалося, що варто відпочити, виспатися, ретельно поголитися — і він знову стане колишнім, сорокарічним, з вигляду молодим, але достатньо досвідченим. На жаль, тільки здавалося. Але чи захочеться йому самому літати знову? Він аж надто добре знає, що це таке: дні і ночі, цілі роки, а потім це аж ніяк не зустріч з дивами, не райські кущі. Тільки побачиш, як виросте далека зірка, зробиться схожою на Сонце, почуєш, як заклацають затвори фотокамер, увімкнуться вогники на панелях — будь уважним, не зволікай, чимдуж назад. Так було двічі. Цього разу його притягло до зірки, і він заледве вибрався. Офіційно це зветься дослідженням навколозоряного простору.
Сергій мало не вскочив у воду: стрибнув, зміг досягнути краю калюжі, вона була досить широкою, дно покреслене велосипедними шинами. Пахло сирою травою, конюшиною, асфальт ще не нагрівся по-справжньому. Із жовтих кульбаб вилетіли джмелі і гули над пішохідною доріжкою. Будинки дзеркалами-вікнами ловили і асфальт, і траву, і квіти, і хмари. І від того вікна робилися то блакитними, то білими, то синіми, то зеленими. Довгим рядом кольорових шахових клітин крокували вони вперед разом із Сергієм, а біля будинків стрибали, бігали, галасували діти.