Йому довелося заспокоювати п’ятирічного хлопчика, що гнався за дівчинкою, котра відняла у нього жука. Сергій зупинив його, та це тільки додало гіркоти: хлопчик залився слізьми. «Мертвий жук… Мій жук…» — повторював він, схлипуючи.
Сергій дав йому велику білу черепашину. Хлопчик безперестанку схлипував. Сергій трохи перечекав і сказав йому, що та черепашка із Марса.
Він уже відійшов метрів на сто, коли його наздогнав хлопчик із собакою. В руках — вербова лозина, собака, зупинившись віддалік, махає хвостом. Хлопчик щось сказав, але тихо, й понурився, копирсаючи землю лозиною. Він теж просив черепашку з Марса.
— На жаль, — сказав Сергій, — у мене була тільки одна… Що? Наступного разу? Ні, я більше не полечу. Ніколи. «Стриж» — моя остання ракета.
Собака підбіг ближче і замахав хвостом ще швидше, хлопчик водив по землі лозиною.
— Раніше я завжди привозив багато камінців і черепашок хлоп’ятам із нашого будинку, — сказав Сергій, — але зараз так вийшло… Я давно не був дома, а діти стали дорослими. Ось так… Ну, мені пора.
Ця черепашка, власне, призначалася його синові. Вона довго пролежала у валізі, принаймні минулого разу він повертався уже з нею — знайшовши поблизу бази на Марсі. Синові тоді було сім років. Але вдома на нього чекала коротенька записка. Дружина забрала хлопця і пішла від нього. І меблі, і підлога в кімнатах були такими чистими, наче їх мили і протирали вчора — ані порошинки, ані смітинки. Відтоді дружина не подавала про себе звістки, зникла, наче у воду канула. А він через деякий час знову полетів. Мав намір років на вісім, а вийшло на дванадцять. Він кохав дружину і тому змушував себе забути про неї. Сина він забути не зміг.
Він залишився тоді самотнім, все сподівався розшукати їх, побачити сина, але так і не зібрався. Передумав. Чекаючи відльоту (у нього траплялись вільними цілі дні), заприятелював із сусідськими дітлахами. Майстрував для них іграшки — зайців і жаб, що стрибають, ракети, які злітали вище від будинків, метеликів упрягав у невеличкі візочки з паперу та ниток.
Шум і гамір зчинявся вечорами на подвір’ї, коли діти збиралися разом. Їм не дозволяли голосно кричати, ламати гілки дерев, кидати камінці в котів, бігати з сачками по газонах, стрибати, взявшись за руки, на автомобільній стоянці. Більше того, їм зовсім забороняли бавитись під вікнами — лише на дитячому майданчику. Усі, окрім Сергія. Він не сварився, не скаржився їхнім суворим молодим матерям. Йому подобалося, коли під його вікнами затівались галасливі забави. Принаймні не було нудно. Але батьки намагалися зіпсувати і цю їхню невелику втіху. Вони вимагали, аби діти кожного разу чемно випрошували у Сергія дозволу бігати і скакати під його вікнами.
І коли він повертався додому, діти, на мить припинивши гру, мов за командою, гукали: «Сергій прийшов!» (знайшли, бачте, товариша!) — і довгонога Елька, найстарша з них, підбігала до нього й запитувала:
— Ми бавилися під твоїм вікном. Можна?
Зашурхотіли шини, легкова машина, порівнявшись із Сергієм, уповільнила хід. За кермом сидів чоловік, а поруч — та сама молода жінка, яку він бачив у порту.
— Вас підвезти? — чоловік чомусь усміхався.
— Ні, дякую, мені недалеко, — відмовився Сергій.
— Він би довіз вас до самого дому, — сказала жінка.
— Мені вже пропонували машину в порту, я відмовився. Набридла техніка, до того ж і поспішати мені нема куди. Ви здалеку?
— Марс, Юпітер-два, — відповів чоловік і знову усміхнувся.
Жінка уважно дивилася на Сергія. Це починало дратувати.
— Я був значно далі, — сказав він.
— Ми знаємо, — сказала жінка.
— Знудьгувалися за домівкою?
— Анітрохи. Забув, де вона і є.
— А ти? — запитала вона свого супутника. — Не забув?
— Ні, — відповів той. — Але мені не треба було і пам’ятати про це, ти ж обіцяла зустріти.
Вони поїхали. Сергій намагався пригадати, де бачив їх раніше. А чи бачив?
Хто знає?
… Він ішов своєю вулицею й здалеку впізнавав передостанній будинок на перехресті. Відшукав свої вікна, зайшов на подвір’я. Будинок був такий самий, та не зовсім, наче трохи постарів. Дерева, посаджені ще при ньому, розрослися, і тому будинок видавався нижчим.
І там, у дворі на лавочці, ніби чекаючи його, сиділа жінка, яку він бачив у порту і з якою розмовляв потім дорогою. Вона помітила його, нахилилась, щось сказала… І тоді він угледів дітей, які бігли до нього. Сергій зупинився. Він упізнав. Два обличчя нарешті злилися в його пам’яті. Елька, котра стрибала через мотузок під його вікнами… Елька з короткими пухнастими кісками і довгими ногами? Невже вона пам’ятає його? Він нерішуче переводив погляд з неї на чоловіка, на дітей, що підбігли до нього. Мусив щось сказати або ж просто привітатися. Він бачив, що їм хороше, що їм весело.