Але потім… Ця ракета, що зникла… Сергій згадав, як Волій розшукав того самого хлопчину, котрий просив черепашку. Власне, знайти його було неважко. Будинок Сергій приблизно пам’ятав, його життєрадісного білого цуцика багато хто тут знав. Хлопчик відразу впізнав Сергія. Коли Сергій напівжартома спробував передати йому розмову з Воліним про ракету (він все ще був у веселому настрої і дорогою жартував з Воліна), хлопець витріщив очі. «Цілком натуральна реакція», — сказав Сергій ніби сам до себе. Волін промовчав.
І все ж версію про якесь непорозуміння довелось відкинути. Ракети не було на жодному з космодромів. Сергій повільно ішов до того місця, де вчора зійшов з трапа на землю. Волін щось гукнув.
— Що, що? — перепитав Сергій.
— Повертайтесь! — почув він. — Не ходіть майданчиком.
Стіл із темного дерева, два-три стільці, шафа з книгами на всю стіну, вікно навстіж — це і був кабінет професора. Сергій зупинився біля дверей, професор Копнін запропонував стілець, вибачився за розгардіяш, крадькома змів на аркушик білого паперу недопалки, що випали з попільнички. Аркуш зібгав, запалив світло («Як хутко стемніло, я й не помітив»), з-під окулярів — неуважний погляд на Сергія, голос тихий, спокійний.
— Так-от, обчислили ми за вашими даними траєкторію. Залишалося всього двадцять тисяч кілометрів до фотосфери, «Стриж» неминуче повинен був зустрітися із зіркою. Розумієте? Згоріти, зникнути. Як це вам поталанило? Розкажіть-но.
Сергій щось відповів. Що він міг розповісти? Чи можна розповісти? Чи можна розповісти про роки надій і тривог, про любов, про смерть, про життя? Про хвилини чекання? Про відвойовані секунди і метри, які подарували йому життя? І про те, як дзвенять нерви, мов напнуті струни, і руки стискаються так, що кісточки пальців біліють. Адже слова видадуться сухими, не схожими на правду.
Копніп пропонував для пояснення того, що сталося, доволі складну гіпотезу. ІІри цьому він посилався на недавні астрофізичні дослідження структури зоряних спектрів.
— Уявіть краплю і океан, — говорив він Сергієві. — Краплю ми вивчили, зважили, виміряли і дивуємося із всемогутності природи, яка створила такий шедевр. Про океан же ми знаємо дуже мало і тому вважаємо його просто великою калюжею, в кращому разі, механічним з’єднанням безлічі крапель. Крапля — це Земля. Океан — зірка. Дехто думає, що зірка — це чи не одвічне скопище уламків атомів, щось навподіб гігантського багаття, в якому не знайдеш жодної цілої молекули. Почасти це правильно, але тільки почасти. Не можна зневажати закони еволюції. Чому ж це в одній-єдиній краплі — гори і рівнини, революції, штучний синтез ядер, математика? А в океані — нуль. Невже це так беззаперечно?
Сергій слухав неуважно. Йому захотілося підійти до відчиненого вікна й помовчати. Зараз, коли над столом м’яко горіло світло, а на вулиці вщухав міський гамір і від кущів, трави, дерев пахло молодим листям, він відчував справжню насолоду. Це був його другий вечір. Магістраллю пливли вогні. Червоні, жовті, зелені. Над теплою Землею тремтіли зорі.
Він ще не до кінця розумів професора. З більшим задоволенням він поговорив би з ним про квіти і яблуні, про старий дім, в якому він жив хлопчиком, про кіно, книжки, рибалку, та кожного разу Копнін делікатно переводив розмову на тему, яка цікавила його. За його словами, нуклони і електрони, оті цеглини, з яких збудована речовина, можуть розташуватися так, що їхня комбінація буде стійкою, здатною протистояти вогненному ураганові зірки. І, колись виникнувши, вона не зникає, не розчиняється у вогні, тому що сама схожа на вихор, на гарячий смерч. Такий вихор з’являється цілком випадково, імовірність його народження зовсім мала. Але ж зірки існують мільярди років, їхня маса… Чи варто про це нагадувати Сергієві? Цифри говорять про те, що такі стійкі вихори не фікція. У потоці радіації знаходять вони енергію, нові сили.
Дивну гіпотезу розвивав професор Копнін. Із відомого факту про матеріальну основу думки він робив далекоглядні висновки. Рухливі іони, електричні потенціали, біоструми — ось із чим пов’язана думка. Але і рій елементарних часток в його незмірно вищою енергетикою, із структурою, чітко сформованого гігантськими силами з блискавичними нейтрино, на думку Копніна, був не менш придатним середовищем для думки.