Копнін подав Сергієві конверт. Той питально подивився на нього.
— Там знімки, познайомтесь.
Сергій дістав два фото — велике й менше. На великому фотознімку нічне небо, у правому верхньому куті — слабенька світла цятка. На другому — цятка набагато більша.
— Випадкові знімки, — сказав Копнін. — Вони зроблені приблизно за п’ять годин до вашого повернення.
— Вихор, про який ви говорите? Чи не думаєте ви, що справді обійшлося без ракети?
— Для мене це майже очевидно.
— Але ж кисень… І все останнє…
— Дрібниці! З одного літра нуклонів можна утворити стільки кисню, що вистачить на все людство.
— Звичайно, тільки треба розташувати у певному порядку…
— Очевидно, це їм вдається.
— Живі вихори? На зірках? Які переносять космонавта на Землю? Але ж для цього їм, здається, потрібно вміти вгадувати думки, а це не так уже й просто — аналізувати біоструми мозку…
— Я вірю фактам, — сухо сказав Копнін.
— Але коли навіть було щось подібне, то чому я нічого не пам’ятаю? Нічогісінько!
— Це вже справа техніки. Навіювання, гіпноз, не знаю, що вам більше до вподоби. Так потрібно, розумієте? Чому? Ну, хоча б для того, аби не травмувати психіку. Ви летіли в ракеті. Але це лише ілюзія. Ракети не було. Це точно встановлено… Що? І вас і ракету? Це набагато складніше — перенести ракету. Врешті, з чисто економічних міркувань.
Сергій хотів був заперечити. Все у ньому чинило опір почутому.
— Гаразд, — сказав він, — нехай вони настільки проникливі. Допускаючи це, ми відразу наштовхуємося на суперечність. Я ж хотів не просто повернутися. Я хотів побачити сина… Я бачив його, коли йому виповнилось два роки. Розумієте? Дружина, гадаю, не розповіла йому про батька… А як ви так швидко дізналися про моє повернення? Ракета не приземлювалась. Мене вважали загиблим. Чи не так? Та й пам’ятає мене тут, мабуть, одна Елька. Дівчам була, коли я відлітав, а впізнала.
— Про вас ми дізналися від її чоловіка. Він чув від неї про вас і хотів допомогти — врятувати вас від звичних формальностей. Повернувся він того ж дня, ранком, приїхав у порт оформити свої справи, а також і ваші, щоб зайвий раз вас не турбувати… Він ваш син, я і не знав, що у вас є син… Тепер ви його розшукаєте самі… Добров, Володимир Добров… До речі, він сам повернувся завчасно — вийшов з ладу основний реактор. І без будь-яких видимих причин. Два незвичайних приземлення одночасно — випадок у нашій практиці винятковий… Ви хочете про щось запитати?
— Так… Цей Добров — він давно літає?
— Ні. Повернувся з першого польоту. Хороший хлопець. Матір поховав років десять тому, батька зовсім не пам’ятає…
Сергій повернувся спиною до здивованого професора і розстебнув комір сорочки, начеб хтось його душив.
— То ви говорите — його звати Володимир Добров?
— Так…
Знову і знову зринали у пам’яті його жінка з дитиною на руках, сміх, плач, посмішки, сльози давніх днів. Ось вона, Олена Доброва, його дружина, — варто тільки дати волю спогадам, і вона знову як жива. Ось її руки, зовсім близько, зараз вона підведе очі…
Аж надто пізно він повернувся…
Він сподівався, що забув її, і, щоб надійніше забути, відлітав. Та підсвідомо він іноді відчував легкий, майже непомітний біль у грудях. І тоді він ніби знову бродив по пояс у траві. І десь поруч був знайомий голос. Жовтава лямівка вечірніх хмар. Тіні від кущів на вологій землі.
Затуливши долонями обличчя, Сергій знову згадував давні подробиці, боячись повірити, боячись помилитись. Повернення. Хлопчаки на вулиці. Елька. Волін. Розмова з професором. Володимир Добров. У нього прізвище материне. Дивний збіг обставин? Випадковість? Ні, виключено. Адже вони повернулися одночасно. Копнін має рацію.
Стиснувши голову руками, Сергій спробував дати лад своїм думкам. І не міг. Він думав про сина. Йому й на думку б не спало… Хоча він і схожий на свою матір.
А тепер у нього й онуки є. Неймовірно! Йому раптом захотілося цієї ж миті побачити їх, та на вулиці була вже ніч. Він став пригадувати їхні обличчя. Риси були знайомі, близькі і все ж вислизали, губилися, танули, а погляд зустрічав у темряві за вікном лише світлячки ліхтарів, від яких соталося вологе проміння.
ШОТЛАНДСЬКА КАЗКА
У ЗАМКУ ДАНВЕГАН
По нерівній стіні замку розмитою хмарою ковзала тінь від мосту, що опускався. Хольгер бачив, як вона спочатку погасила вечірні відблиски на протилежній стороні рову і, накривши зарослі шипшини, лягла до його ніг.