Врешті, йому набридло сперечатись. Він розчинив вікно. Пахло землею й травою. Віддалік простягнувся лісопарк. Колосков раптом спохопився:
— Як це ти відразу здогадався тоді, що книжку написав я?
— Бачиш, — відповів я, — наші друзі з видавництва попросили мене зробити кілька ілюстрацій. Але зрозумій мене правильно, — додав я, посміхнувшись, — до пори до часу їм удавалося приховати від мене, що ти автор тексту.
— Що ж, отже, ми можемо працювати разом. До речі, де книжка, цікаво б ще раз глянути, та й до того ж сьогодні сьоме серпня, пам’ятаєш?
Звичайно, ні я, ні Алька нічого вже не пам’ятали. Він, виявляється, запхнув книжку в куток з електричними іграшками, і вона валялася там, вкрита пилюгою, — осиротілий, розтріпаний паперовий непотріб, що служив іноді штучною перепоною для космічного всюдихода. І це книжка, з якою він три-чотири місяці тому не розлучався!
— Алику… — почав я докірливо.
— Байдуже, байдуже, — мовив Колосков, — це цілком природно, я й сам згадав про неї випадково. Адже сьогодні, братці, сьоме серпня. Розгорнемо книжку.
І ми прочитали:
«Жук сказав: я прилечу сьомого серпня на те ж місце біля струмка, жди мене». Потім розпростав крила, злетів і, посвистівши над галявиною, полетів уперед, піднімаючися вище і вище. Ніби маленька ракета летів жук, тому що він знав секрет світлового променя. А промінь не лише розплавляє скло — він може й давати рух».
Найчудесніше було в тому, що ми знайшли книжку, знову пригадали про жука в той же, потрібний нам день.
— Я знаю, — мовив Алька, — це він підказав непомітно… Атож, жук. Ходімо в парк.
І ми пішли в парк.
І знову ми проходимо мимо такої знайомої нам товарної станції, де на врослих в землю рейках стоять побурілі перехняблені вагони. І рядом закопався в землю, ніби мамонт, облізлий, ржавий паровоз. Потім наближаємося до дерев’яного місточка через канаву, на дні якої прибавилось за рік дві автомобільні покришки і погнуте велосипедне колесо, схоже на мухомор. Перш ніж ступити на нічийну землю, ми з хвилину стоїмо на місточку.
Ось і галявина. І струмок. А там знайомий пень, посірілий від дощів і давніх зимових морозів. І на пні, ніби на маленькому аеродромі…
— Жук!
Голос у Альки дзвенить. Колосков тягне мене за рукав туди, де розправляє крила здоровенний, блискучий, мов воронована сталь, жук. Я опираюся, те, що трапилося, змушує мене замислитися дуже й дуже серйозно. Виходить, що… я не знаходжу слів.
— Алик! — кричу я, тому що він уже простягує руки.
Таж ні! Алька й сам знає, що заважати йому не можна. Жук розправляє крила, злітає, з хвилину висить над галявиною, ніби прощається з нами. Потім летить вперед, піднімаючись вище і вище. І повітря білою блискавкою пронизує промінь. Ми знаємо, впевнені: цей промінь може пронести його через безодні часу й простору — до зеленої планети.
КРИЛАТИЙ РАНОК
ЗУСТРІЧ
Випливаючи з простору, що не має вимірів, Корабель сяяв, ніби комета. Біг новоявленого світила по склепінню небес здавався тоді не таким уже й стрімким, хоча жодна з зірок не мчала по такій карколомній орбіті.
З роєм астероїдів пропливав він повз планети, наближався до них і знову віддалявся, купаючись в ясних світанках незчисленних сонць, які перетворювалися потім у білі порошинки. Хвости комет служили йому маяками при стрімких стрибках на планети. Потім Корабель зникав, пірнаючи, ніби дельфін, і, уже невидимий, блискавично переносився в нові світи. І тоді він нагадував бджолу, що виникала раптом з вінчика зоряної квітки. Після кожного витка в його просторих сховищах лишалися часточки іншого життя, які збиралися так дбайливо, що це, безперечно, ще більше споріднювало його з бджолою, яка полює на нектар. Так складалася колекція космічного музею Корабля: його експонати призначалися для планетної системи подвійної зірки в сусідньому з нами секторі Галактики.
У круглому залі на стереоекрані можна було побачити всі багатства, зібрані за довгі роки. Гідно оцінити їх могли тільки втаємничені. Один шанс із мільйона за те, що майбутнім розвідникам зоряного океану вдасться хоча б сфотографувати космічного дракона, лускаті крила якого ловлять промені, як вітрила вітер. Але святая святих Корабля — в його сховищах, — прикривши гарячі жарини очей важкими бронзовими повіками, спокійно дрімала ця жива космічна рідкість, яку не сплутаєш ні з ким і ні з чим іншим, навіть на звичайному кольоровому фото. І метелик Кермніс, що іноді довго гріється біля зелених зірок, перш ніж вилетіти в простори вічної ночі, теж чекав тут кінця мандрів.