У легендах трапляються дивні речі. Пояснити їх не так просто. Наприклад, мовби в озері мешкало чудовисько — водяний кінь. Ніхто не знав, який він на вигляд. Він то видавався вороною, то приймав обриси баби з костуром, то ставав вогненно-рудою лисицею, то чорним звіром в озерних водах… І в жодній із своїх подоб чудовисько буцімто не могло подолати течію води, коли виходило на берег полювати.
Ніхто не знав, та й досі не знає, яке ж воно, це страховисько, насправді. Кажуть, одному із фермерів, попередникові Мак-Грегора, не пощастило. Він побачив водяного коня й помер від серцевого приступу. Навіть нікому не встиг розповісти про нього й доповнити таким чином легенду. Мак-Грегор тільки всміхався, димів своєю люлькою, слухаючи байки про водяного коня, але так і не зібрався обгородити літник течією води.
— Я повірю в страховисько не раніше, аніж зустрінуся з ним, — сказав він якось сусідові.
За словами цього сусіда, водяний кінь величезний і страшний. І багато людей зникло безслідно, ставши його жертвами.
— Якщо люди зникали безслідно, значить, вони, загостювавшись у друзів, поверталися додому звеселені, спіткнулися десь у темряві та й упали в прірву… — так одказував на це розсудливий Мак-Грегор,
Морег прислухалася до розмов, які вів батько, І знала про водяного коня. Довгими літніми днями сиділа вона на порозі хижі за прядкою, наспівуючи пісень білому з чорною цяточкою ягняті, яке знайшла в густій траві. Коли над водою залишався краєчок сонця, дівчина спускалася до озера, збирала овець. З гори вона збігала босоніж, підстрибуючи. І кожен кущ вересу був їй знайомий, і кожен камінь, і кожен згин швидкого струмка. Однак інколи оживали фіалкові тіні, й вона переконувала себе, що немає і бути не може ніякого водяного коня, тож боятися нічого. Хіба можна не вірити батькові?
Тільки чому тремтіння пробігало тілом, коли вона бачила близько темні води озера? Про що шелестіло листя прибережної горобини? І вона вслухалася в той шелест, блідла і, озираючись, задкувала ближче до дому. Що за страх володів нею? А ранком все виявлялося на своїх звичних місцях: вода була привітною, тіні зникали, світлі гребінці хвиль лизали смарагдову траву, і Морег картала себе за вигадки. Поступово Морег звикла до того, що незбагненно дивно все змінювалось у її світі з приходом сутінків.
Врешті це був її дім, а хіба саме слово «дім» сумісне із страхом? Ні, думала Морег, це не можна поєднати — це придумали марнославні люди. Нічого подібного немає й бути не може!
Дочитавши до цього місця, я заплющив очі. Світло в готелі яскраве, увімкнув бра, але й при цьому освітленні рядки почали зливатися, двоїтися, можливо, я втомився, від вражень, від дороги. За кілька днів хотілося побачити занадто багато.
Чітка, проста думка: образ дівчини правдивий. Як це вдалося безіменному авторові? Джерело, певна річ, не викликало довіри, однак оце відчуття розгубленості, страху, бажання піти швидше геть від небезпечного місця, що навіювало жах… Дуже правдоподібно. Лежачи з заплющеними очима, я думав про цю історію з Морег так, ніби мав намір у чомусь розібратися. Проте, в чому, власне, розбиратися? Хіба це не казка?
І я повернувся в країну казок.
Юнак з’явився одного ранку біля порога хижі. Морег здригнулася, побачивши його тінь, звела погляд, облишила прядку. Незнайомець дивився на неї лагідно, ввічливо привітався, попросив напитися, і, доки він пив, Морег роздивлялась його. Статурний, красивий… А волосся! Густе, темне, важке, блискуче. І мокре. Від роси, чи що? На лузі ночував — і змок. І одяг вологий. Морег запитала:
— І як це ти примудрився так змокнути? Адже на небі ні хмаринки!
— Йшов я берегом озера, — не задумуючись відповів юнак, — підковзнувся і впав у воду. Не біда, скоро висохну. День який гожий!
Він сів поруч з Морег, почав розповідати їй веселі-превеселі історії. Вона слухала і дивувалася: щось у ній відбувалося таке, що заважало йому вірити, не хотіла вона більше слухати його, а щось її змушувало. Вона була насторожі. Ось він пригладив рукою волосся. Зелена нитка впала до її ніг. Така трава росла на дні озера. Морег здригнулася. Ще одна травинка впала з його волосся. Батько іноді ловив рибу сіткою — дівчина знала, що це за трава, і знала, що зустрічається вона на найглибших місцях, так заплутує снасті, що годі дати раду.