Гнат подумав і заперечливо похитав головою.
— У мене є справи на Землі… якщо ви не проти, Травицький розвів руками.
— Ради бога. До речі, зайди, будь ласка, в інститут і забери в моєму столі голубу касету, там розрахунки каналу. Післязавтра о десятій за середньосонячним часом зустрінемося в головного інженера, знайдеш? Це майже під нами, на другому горизонті.
— Хто з вас Кирило Травицький? — обернувся до них один з операторів. — Меркурій-дослідницький на зв’язку.
Травицький подріботів до пульта. Гнат провів йога поглядом і, відчуваючи неприємний осад на душі, ступив до дверей. Експеримент з новою ТФ-антеною, формулу якої він розрахував, чомусь перестав його цікавити. З одного боку, результат експерименту не міг не турбувати Гната, а з другого — не задовольняв сам процес підготовки цього експерименту, занадто довгий і одноманітний, звідси й настрій: Гнат відчував у собі роздвоєність і досаду невідомо на кого.
На Землю Ромашин потрапив за годину через таймфаг Венери. До інституту зайшов пізно, забрав з кабінету Травицького кристали касет і не став затримуватися в лабораторії.
Йому раптом запраглося негайно побачити Аларіку, причому не в робочій обстановці, а вдома, несподівано для неї самої, без попередження.
Зі своєї квартири Гнат зв’язався з довідковою Далекого Сходу, з’ясовуючи адресу Реброва. Він уже знав, що Аларіка й після загибелі чоловіка жила в родині Ребрових разом з дружиною Мая і його дорослою донькою. Потім подзвонив у Місячний Інститут відеопластики та в УАРС, упевнився, що Аларіки там немає, отже, був шанс застати її в домашній обстановці.
Швидколіт доставив його до першої московської станції таймфага, а звідти Гнат за якусь хвилю опинився в Хабаровську. Дістатися ж Симушира виявилося не так просто: рейсові магнітоплани літали рідко й повільно, а чекати він не захотів. Спочатку попутним транспортом дістався Південно-Сахалінська, рідного міста Станіслава Томаха; заходити до приятеля, одначе, не став, треба було б пояснити свою появу тут, а цього зробити він якраз би й не зміг. Згодом швидкольотом метеослужби Гнат прибув на Ітуруп, найбільший острів Курильської гряди, і лише там пересів на швидколіт місцевих ліній до Симушира, який завдяки фантазії когось із предків Мая Реброва став домівкою цієї сім’ї.
Домівка Ребрових ховалася за деревами. На лужку біля будинку стояли три швидкольоти, четвертий повільно знижувався неподалік. Із відхилених дверей, що кидали сніп білого світла на терасу, виглянув незнайомий чоловік і спитав:
— Ви до кого?
— До Реброва.
— Я Ребров.
— Мені потрібен інший…
— Інший, значить. А який саме? Тут сьогодні багато Ребрових.
— Хто там, Глібе? — почувся з передпокою знайомий голос, і на терасу вийшов Май Ребров. — А, Ромашин… Це до мене. Проходь, Гнате.
— Вибачте, Май, — мовив Гнат, — можу я бачити Аларіку?
— А її… — Ребров умовк, добираючи слова, і по паузі докінчив: — На жаль, немає вдома. Вона біля моря. Сьогодні день пам’яті Сергія.
Гнат відчув, як запашіло в нього обличчя, і він, затинаючись, пробелькотів:
— Вибачте, я не знав… до побачення…
— До побачення, — стримано відповів Май Ребров і зайшов у дім, однак двері за собою не зачинив.
Гнат збіг з тераси, уражений до глибини душі холодністю тренера, злий на себе, на Реброва, на весь світ і, лиш опинившись на причалі, перевів подих.
Хвилі налягали на причал, уперто силкуючись зрушити його з місця, але розбивалися самі, сіяли густий водяний пил на чорний граніт молу. Підставивши обличчя бризкам, Гнат трохи постояв, усе ще переживаючи невдале рандеву з Ребровим, витер лице долонею і сказав невідомо кому:
— Ми ще побачимо!..
Він вийшов з освітленої зони причалу, намацав ногами якусь стежину й рушив до центру селища.
— Коли це сталося? — запитав Микита Богданов, трохи блідіший, ніж звичайно.
— Учора вранці, — стомлено відповів Йос.
Дві години тому каналом УАРС надійшло повідомлення із Дзора про зникнення одного з розвідників-спостерігачів на поверхні планети, Василя Богданова. У визначений час Василь не вийшов на зв’язок з базою, і для такого професіонала, як він, це було щось незрозуміле.
Томах мимоволі порівняв цю пригоду з недавніми подіями: появою “дзеркала”, пропажею вантажів і, головне, з проникненням у наглухо закапсульовані космостанції над Дзором. Чи не є це ланки одного ланцюга?
— І ніяких припущень? — спитав він невесело.
Начальник відділу безпеки похитав головою.
— Ніяких. Несправність апаратури зв’язку відпадає, ситуаційна неможливість подати сигнал теж — уже другу добу він мовчить, пропустив три сеанси.
— Хто веде розслідування? — поцікавився Богданов.
Зовні він був незворушний, тільки біля губ пролягли скорботні зморшки.
— Поки що Шалва Тектуманідзе, але що він може зробити звідти, з орбіти? А інших розвідників у цьому регіоні планети в нас немає, та й завантажені вони по горло своїми справами. Треба посилати нового соціоексперта чи хоча б спостерігача.
— Я готовий, — вихопилося в Томаха.
— Ні, — коротко відповів Йос, але так твердо, що Томах зрозумів — у начальника відділу визріло своє рішення.
— Часу на навчання у нас, на жаль, немає, — неквапом вирік Богданов. — Інакше я б запропонував новенького. Рон Клітгорд, інспектор транспорту нашого сектора. Його добре знає Дикушин.
— Кандидатура Владибора у мене не викликає сумніву. — Керрі Йос підвівся, ступив до Томаха і поклав йому на плече руку. — Та й ваш друг Гнат Рома’шин підійшов би тут за всіма статтями. Але, повторюю, часу на навчання у нас таки справді немає, тому доведеться посилати професіонала, відривати його від роботи. Славка я не пошлю, на вас і без того повисла справа Ока. То кого ж?
— Треба подумати, — сказав Станіслав. — Але ідея взяти Гната…
— Що, не підходить?
— Чому ж, підходить. Просто я думав… чи не рано? Ви ж пам’ятаєте відкриття, пов’язане з його іменем? Він талановитий конструктор і до того ж спортсмен високого класу…
— Еге ж, самі достоїнства. — Керрі дозволив собі пожартувати. — Саме це мені й імпонує, особливо те, що він спортсмен. Хтось із вас знає його фізичні дані?
— Я знаю, — сказав Томах, — не раз масажував його. Може, трохи запальний, але чудово розвинутий, реакція феноменального типу плюс смак до ризику.
— Останнє, очевидно, зайве, — пробубонів Керрі. — Я б волів, щоб цей смак не розвивався за експонентом.
— У Василя теж була реакція феноменального типу і відчуття небезпеки, — нагадав Богданов.
Начальник відділу в задумі пройшовся кабінетом і сказав:
— Поміркуйте до вечора, потім поговоримо. Сподіваюсь, ви усвідомлюєте важливість майбутнього завдання. Дуже вже схоже на те, що хтось недавно почав спостерігати нас, людство, спостерігати ще несміливо, на далеких підступах до нашого центру.
— Як ми Дзор? — уточнив Богданов.
Керрі Йос кинув гострий погляд на свого заступника.
— Аналогія є, проте різниця між нашим і їхнім спостереженням значно більша, ніж схожість.
— Авжеж, — погодився Томах. — При тих можливостях, які демонструє Око, — пригадайте розпечатані станції над Дзором, — він міг би стежити за нами, не відриваючись, дуже довго. У мене створилося враження, що відкрився він зумисне. Навіщо?
— Мені теж хотілося б знати, — докинув Керрі Йос. — На це запитання відповідати поки що нікому.
— А чи не перестраховуємося ми? — мовив Богданов. — Чи не видаємо бажане за дійсне? Вам не здається, що надто вже штучні наші побудови? Всі три випадки: “дзеркала”, пропажа вантажів і розпечатання станцій можуть бути ще невідомими нам проявами сліпої природи і загалом не пов’язані одне з одним.
— Можуть, — погодився Керрі Йос. — Але якщо сто років тому вчені для всіх космічних явищ шукали природні пояснення, то ми зобов’язані шукати неприродні, бо за цим стоїть контакт з розумними істотами, про яких ми нічого не знаємо! Для того й створено УАРС, організацію, яка відповідає за безпеку цивілізації, за те, щоб іншим людям контакт не загрожував бідою. Непереконливо?