— Я проти, — заперечив Хрустальов. — За інструкцією, під час чергування в залі управління не повинні перебувати сторонні особи, навіть якщо вони спортсмени екстра-класу і кандидати в рятувальники.
Гнат спалахнув: од Хрустальова він такого не сподівався.
Томах уважно глянув на обох,
— Ви що, знайомі?
— Тепер усі знайомі, — знехотя відказав Леон.
— По збірній, — уточнив Гнат.
— Нехай залишається, — втрутився помічник Хрустальова, чорнявий вродливий юнак. — Якщо начальство дозволяє, можна зробити й виняток. Мене звати Рафаель. — Він першим подав Гнатові руку й усміхнувся.
Хрустальов демонстративно відвернувся.
— Що ви не поділили? — шепнув Томах на вухо Ромашину.
Той знизав плечима, хоч і здогадувався про причини такого до себе ставлення колеги по збірній: Аларіка… Гнат не раз зустрічав її у товаристві Хрустальова…
— Ну гаразд. — Томах поглянув на годинник. — Мені час, а ви заберете його на “материк” після зміни.
Гнат, відчуваючи незручність, і злість, і бажання якось примиритися з Леоном, неначе він був винен перед ним, сів у вільне крісло і став розглядати панель поперед себе.
— Візьміть контактор, — підказав йому Рафаель. — На нього сходяться канали прослуховування всіх діапазонів електромагнітного випромінювання і ТФ-спектра. Наша станція розрахована в основному на ТФ-діапазон. Загалом — космос “слухають” автомати, автоматика на СПАСах потужна, проте бувають ситуації, коли благання допомогти може почути й запеленгувати лише людина.
— Менше слів, — буркнув Хрустальов. — Не на спектаклі.
Гнат мовчки дістав з ніші ажурну корону з трьома виводами світлокабеля і підігнав її за розміром голови.
— Перевірка, — кинув Хрустальов, зиркнувши скоса в його бік.
Рафаель увімкнув апаратуру.
Двісті років він плив довкіл Сонця по гігантському колу діаметром сто мільярдів кілометрів, безмовний, холодний, як подих смерті, і сам — смерть! Двісті років витратив він на один виток довкіл Сонця, вдивляючись у пітьму, бездумними “очима” фотоелементів, обмацуючи простір щупальцями локаторів, ловив у перехрестя візирних позначок астероїди, ядра комет (і тоді на короткий час пробуджувався його кристалічний “мозок”, порівнюючи одержані дані з тими, які закладені в ньому) і летів далі, запрограмований нести загибель усьому, що не відповідало на його радіозапит.
Уже відійшли в небуття ті, чий злий геній створив його, зникли з лексикону людей Землі слова “війна” і “гонка озброєнь”, а він усе плив довкіл Сонця, механічний безумець, один з автоматичних апаратів, запущених колись у космос натхненниками й організаторами політичного шантажу, тероризму, геноциду, оповісниками “локальних” і “зоряних” воєн, носіями горезвісного “вільного способу життя”, останніми представниками капіталізму, осатанілими від страху і своїх кривавих замірів.
І ось у супутника знову прокинулась “пам’ять”. На його погрожувальний сигнал: “Дайте позивний!” — відповіді не було. І тоді ракетний супутник-убивця ввімкнув усі свої бойові системи, за хвилину перевірив боєготовність відсіків, визначив точні координати — і пролунав залп. Дванадцять ядерних ракет типу “Хорор” помчали до об’єкта, несучи в своєму череві смерть вагою тисяча двісті мегатонн…
А цим об’єктом був космотрон, найбільший з прискорю вачів елементарних часток Сонячної системи. Автомати його захисту були запрограмовані лише на захист від метеорних атак і дрібних болідів, тому стрімке наближення штучних тіл не пробудило в їх “мозку” тривожних асоціацій. Ще гіршим було те, що на космотроні йшов експеримент.
Ракети “Хорор” вийшли у розрахункові точки й вибухнули. Захисне поле космотрона луснуло, як мильна булька, спопеліли в безжальному ядерному вогні численні прибудови комплексу, потекли силові секції прискорювача, щезло керуюче поле і… надщільний потік антипротонів, помножений на величезну швидкість, близьку до швидкості світла, вдарив по дотичній, знищуючи все, що не зруйнував ракетний вибух. П’ятсоткілометрове кільце космотрона, спалахнувши перлистим світлом, випарилося майже миттєво. Лавина шаленої енергії, яку можна порівняти хіба що з сонячним протуберанцем (але невидима), ринула в напрямку марсіанської житлової зони…
Ромашин відкинувся в кріслі, демонстративно не звертаючи уваги на Хрустальова, і в цей час той увімкнув систему стеження. Щільна завіса глухоти раптово прорвалась, і Гнатові здалося, що він потрапив до глибокого колодязя, наповненого гулом, свистами різної тональності, скрипами, писками, бурмотінням, зітханням і шерхотом морського прибою… Це була велика “тиша” космосу!
Потім, через годину-півтори, Гнат звик до цієї тиші і навіть навчився відрізняти радіошуми від таймфагового відлуння, породженого вибухами далеких квазарів, але перше враження було саме таким: стрімке падіння в неспокійну безодню, від чого злегка паморочилося в голові й затуманювало думки.
— СПАС-сім, чергування розпочав Хрустальов.
— Рапорт прийнято, — почулося з динаміка на пульті. — У вашому розпорядженні патрульна група Денеші. Спокійного чергування.
Хрустальов перевірив зв’язок з відсіками станції, кинув погляд на Гната й попросив помічника погасити світло в залі. Протягом чотирьох годин їм належало вслухатися в “шепіт зірок”.
А тим часом, поки йшов переклик оперативних груп патрулів-рятувальників, готових прийти на допомогу кожному, хто подасть сигнал біди, жахлива радіоактивна лавина блискавично долала космічні простори, наближаючись до густозаселеного людьми району Сонячної системи…
О дев’ятій годині тридцять другій хвилині за середньосонячним часом у диспетчерській фобоській станції ТФ-зв’язку, підпорядкованій розпізнавальній мережі УАРС, пролунав вимогливий гудок: станцію викликала обсерваторія “Полюс”, розташована за десять астрономічних одиниць від Сонця, над полюсом екліптики. Автомати обсерваторії зафіксували в напрямку Альфи Трикутника спалах світла незвичайного спектра, і завідувач обсерваторії попросив звірити свої спостереження із спостереженнями обсерваторій системи СПАС сонячного поясу.
Старший диспетчер перезирнувся з операторами і зафіксував час: таймфаг доносить вісті практично миттєво, спалах же світла мав досягти орбіти Марса лише через тринадцять хвилин.
— “Полюс”, повторіть інформацію і дайте точні координати спалаху, — наполягав диспетчер. — Що вас непокоїть? І чому для перевірки вам знадобилася система СПАС?
Обсерваторія мовчала. Двічі, й тричі, й уп’яте повторив виклик оператор, однак відповіді так і не було.
— Дивина! — губився в здогадах диспетчер, колишній працівник аварійного патруля. — Чого б йому мовчати? І чого б йому взагалі зчиняти тривогу? Що він там побачив у сузір’ї Трикутника? Доведеться потурбувати декого з давніх знайомих, не подобається мені все це…
І він зв’язався з відділом УАРС на Землі.
Станіслав збирався лягати спати, коли пролунав сигнал виклику. Віконце універсального годинника, заховане в товщу стіни, показало дев’яту годину тридцять сім хвилин за середньосонячним часом, на Сахаліні ж, де жила родина Томахів, наставала дванадцята ночі.
“Гнат ще сидить на СПАСі, — подумалося Станіславу. — Нічого, думаю, це йому буде корисно… Хто ж дзвонить?”
Поглянувши на дружину — чи не прокинулась? — він пройшов у іншу кімнату й увімкнув віом.
— Слухаю.
Знудьгувавшись од чекання, молодий диспетчер стрепенувся й одним подихом випалив:
— Вибачте, Станіславе, щойно одержано повідомлення з Фобоса. Обсерваторія “Полюс” зафіксувала яскравий спалах з незвичайним спектром у квадраті Трикутника з галактичними координатами: плюс двадцять три сорок сім, мінус дев’ятнадцять тридцять дев’ять. Але більше на виклики не відповідає.