“Сьогодні я і справді загальмований, не позначилося б це на грі. Треба розворушитись… як тоді, п’ять років тому…”
…Кроки стихли. Гнат розплющив очі і швидко рушив од дверей. Ступати було боляче, як босому по битому склу” але він пройшов порожнім коридором до таймфага медцентру Далекого Сходу, де Аларіка працювала лікарем-універсалом швидкої допомоги.
На станції не гаявся. Пряма лінія сполучення з Москвою була зайнята, і він вирішив таймфагуватися. на Марс, а звідти додому — так сильно кортіло втекти з цього проклятого місця! Одначе на другій ТФ-станції Марсу Гнат затримався майже на добу. Просто зі станції він пішов у гори, в один з найменш досліджених куточків Країни Огигу. Душевний біль вимагав виходу, якихось відчайдушних дій, і він у молодечому запалі подався на гребінь виступу Огигу, через дикі скелі, над прірвами і бескиддям.
На зовсім лисому вершечку однієї з гір він раптом упав на коліна й закричав. Повітря Марсу, повітря, створене’ тут людьми століття тому, озвалося гучним зітханням і довго шуміло, як океанський прибій, поки не вмовкла луна. Сонце зайшло за зламаний пруг обрію…
Назад він спускався шість годин…
Гнат опам’ятався, пройшовся кімнатою, злегка торкаючись пальцями шорстких голубих стін, гладенької поверхні апаратури сусідніх конструкторських комбайнів — співробітники лабораторії давно закінчили роботу, І комбайни на якийсь час осиротіли.
Пам’ять… Пам’ять — єдиний місток, що сполучає минуле із сучасним і майбутнім. Тендітний, нематеріальний місток, по якому можна йти лише в один бік — від минулого часу. Можливо, це й необхідно? Недаром хтось у давнину сказав: “Усе буде так, як має бути, навіть якщо буде інакше”. І все ж іноді смертельно хочеться вернутися назад, з усім своїм набутим досвідом, умінням, зробити все інакше, краще й правильніше….
Увечері наступного дня Гнат посадив швидколіт у парку біля центрального спортивного комплексу “Росія”, майже в центрі Москви. Багато світових чемпіонатів Землі та зустрічей збірних команд Сонячної системи з ігрових видів спорту проходило в залах і на майданчиках цього комплексу.
Гнат бігцем попростував алеєю до службового входу величної будівлі, дізнався в автоінформатора шифр приміщення, де тренувалися збірні Російських рівнин з волейболу, і за три хвилини з’явився в просторій кімнаті психо-масажу.
Кімната неначе без стелі — такою сильною була ілюзія голубого неба. Низькі, безформні крісла схожі на купки хмарок.
Його зустріли хором жартівливих зауважень і докорів. Гнат хутко роздягнувся, сів у вільне крісло й одразу відчув, як мимоволі напружилися м’язи тіла, почастішало, дихання. А втім, звичайна “передстартова лихоманка”, чи, як споконвіку кажуть спортсмени всіх рангів, — “мандраж”.
— Точний, як бог часу, — похвалив його Івар Гладишев, показуючи великий палець. — Я засперечався, що ти прийдеш останнім, і виграв.
— Що наше життя — гра! — удавано смиренно зітхнув Павлов, який програв парі. — Спізнюється той, хто не боїться вилетіти з команди. Тому я завжди приходжу раніше…
Вони сміялися, сипали жартами, Гнат також сміявся разом з усіма, щось розповідав, але він добре знав, бачив, що за всіма цими розмовами у них на думці одне: попереду — гра! І кожен помалу готував себе до головного, до виходу на майданчик… Хоча до початку гри ще лишалося добрих півтори години…
СолІнд з’явився непомітно. Він стояв і похмуро дивився на пустунів, покусуючи травинку, ждав, поки всі вгомоняться. Потім тихо сказав:
— Зараз там грають японці й збірна Європи. Рахунок два-один.
— Японці? — поцікавився Павлов.
— Що японці? — в тон йому запитав Солінд.
Усі засміялися.
— Ну, виграють?
— Ні,
Настала тиша. Павлов присвиснув.
— Це як же розуміти?
— А ось так. Європейці в ударі. Зденек Рослонець прострілює блок під найгострішим кутом. Японці нічого не можуть з ним удіяти. І хоча ви в Європи виграли, сьогодні вам довелося б сутужно.
— Чому? — здивувався повновидий, наївний, як п’ятирічне хлоп’я, Павлов, що перероджувався лише під час гри — ставав хитрим і мудрим, мов змій. — Хіба ж ми погано грали?
Солінд у задумі посмикав себе за мочку вуха.
— Грали ви добре. Але дуже вже самовпевнено, сьогодні так грати вам не дадуть. Зрозуміли мене? Ну, гаразд. Готові? Зараз масаж, потім розминка у півнорми. В стартовій шістці вийдуть Івар, Віталій, Сергій, Гнат…
Зал був повен, незважаючи на те, що зустрічі розиграшу Кубка континентів з волейболу транслювало центральне інфррмбачення Землі по всій Системі. У Гната раптом спітніли долоні, і він машинально тер їх об майку. Пробігши очима передні ряди уболівальників, Гнат зустрів погляд дівчини, яка з цікавістю розглядала майданчик ї гравців. Дівчина була схожа на Аларіку… А втім, це ж вона сама! Тут?! У залі?!
Серце стрибнуло донизу, хвиля гарячої крові ударила в лице… Яким чином Аларіка, що завжди ставилася до волейболу, сґюрту взагалі, з упередженням, опинилася в залі на змаганнях? Аларіка… Той самий овал смаглявогб тонкого обличчя, вигин брів, чіткий малюнок губ…
Гнат дивився на неї лише мить, але цього було досить, щоб воскресити в пам’яті минулі зустрічі…
Залунала сирена, і команди вишикувалися.
— Фінальна зустріч з волейболу на Кубок континентів! — почувся в залі голос судді-інформатора. — Зустрічаються збірні Північної Америки і Російських рівнин.
— Ну, орли! — мовив Гладишев, коли команди обмінялися привітаннями і було розіграно подачу. — Наш майданчик. Залишаємося?
— Залишаємося, — поспіхом кинув Гнат.
Аларіка сиділа навпроти їхнього майданчика…
Перший сет вони програли з рахунком одинадцять-п’ятнадцять.
Зал гудів. Гнат глянув на Аларіку. Дівчина, сміючись, щось говорила сусідові праворуч, кремезному, з довгий, і вузьким обличчям. “Років сорок п’ять — п’ятдесят”, — прикинув Гнат, і зненацька до нього дійшло, що він усе ще думає про Аларіку, що її присутність заважає йому грати так, як він може. “І чого я так рознервувався? Невже щось зосталось у серці від колишнього? Ні, з Аларікою покінчено раз і назавжди… Що я знаю про неї? Вона не одна, ось і все. І досить про, це!..”
Його команда, програвши дві перші партії, виграла наступні три.
У коридорі Гната наздогнав Солінд, якусь хвилю йшов поруч мовчки, а потім сказав з несподіваною осмутою:
— Ти грав здорово, Гнате! Я не знаю іншого такого гравця в жодній збірній Системи, Одначе ти здатен на більше, хто-хто, а я бачу.
Гнат зціпив зуби.
— Але?.. Я добре чую “але”.
Солінд зупинився.
— Ніякого “але” немає, просто… не забувай, що перемоги роблять нас щасливішими, а поразки — людянішими. Теза не нова, проте вона и досі не застаріла. — Тренер легенько підштовхнув Гната в спину. — Ти зрозумієш це згодом. Ну, йди.
Гнат не збагнув до кінця суті тренерових натяків, лише набагато пізніше усвідомив їхній справжній зміст. Зараз же він тільки кивнув і повернув до роздягальні. А біля її дверей Гладишев, усміхаючись, підвів до. нього трьох:
— Це до тебе.
Високий, довгобразий чоловік у куртці і чорних штанях блиснув чіпкими очима, кинув коротко: “Вибачте, — і подав руку, — Май Ребров”.
Гнат лише тепер упізнав його — це був тренер збірної Землі з волейболу. А поруч — Аларіка! Невже він — її чоловік?! Чи, може, оцей, другий її супутник?
Збентеження не зразу полишило Гната. Він ще раз пережив миттєве відчуття втрати й заздрості до незнайомих людей, які знали Аларіку, напевне, давно, і йому знову здалося, що не було між ними п’яти років часу й простору, а був тільки дивний сон, і досить лише струснути головою, як Аларіка засміється і подасть руку…
Він помітив глузливі іскорки в очах дівчини, отямився і назвався.
Молодий супутник Реброва, нижчий від нього на голову, мовив холодно:
— Леон.
— Аларіка, — сказала дівчина, тонко вловивши Гнатове вагання.
Ребров узяв Гната під руку і відвів убік: