— Патрульний модуль до мене! — гукнув Томах до операторів, вибігаючи із залу. — Стартовий коридор другої земної бази! За хвилину прибуду до вікна виходу.
Тим часом Дикушин говорив Гнатові:
— Завершуйте роботу, надягніть скафандр і спробуйте вибратися із станції через аварійний колодязь.
Гнат гарячково взявся до роботи. Через три хвилини закінчив паяти, відкинув лазерну насадку і хутко склав блоки пульта. За сигналом з бази перевірив проходження команд, скоригував станцію за останніми даними патрульних кораблів і підключив автоматику реактора до перебудованого на дистанційне управління пульта.
— Все! — видихнув він, витираючи спітнілий лоб долонею. — Що далі?
Начальник сектора підняв руку, закликаючи стривожених людей. біля пульта дотримуватись тиші, обернувся до Гната.
— У вас є інший вихід. Станція має коригуючі двигуни: третя секція пульта, голуба панель. Інструкція в ніші під пультом. Досить двох-трьох імпульсів на межі тяги, щоб вийти з-під удару.
— А заводи? — Гнат зціпив зуби, щоб ніхто не помітив, як він хвилюється. — А супутники?
— Заводи, напевне, ми втратимо, — сказав Дикушин. — Але до супутників промінь не дійде. Що ви гаєтесь?! — раптом гримнув він. — Виконуйте наказ! Геройство виявити закортіло?!
Гнат похитав головою. Він уже не міг міняти своє рішення, не дозволяло самолюбство.
— Не роби дурниць, Гнате, — сказав Богданов, який досі мовчав. — Відводь станцію.
— Ні. Треба знайти Хрустальова, потім чекатиму Томаха на виході аварійного колодязя. Може, встигну…
Страшно було ступити лише перший крок, що вів його від пульта, від порятунку, але Гнат цей крок зробив.
У коридорі він наштовхнувся на Леона Хрустальова! Це було так несподівано, що Гнат скрикнув. Начальник зміни СПАС стояв на колінах під коридорною стіною і силкувався, очевидно, звестися на ноги. Лице його було закривавлене, руки зранені, й ніщо в ньому не нагадувало того спортивного юнака, який десять хвилин тому побіг по скафандри.
— Що з тобою?! — вигукнув Гнат, присідаючи навпочіпки.
Хрустальов судорожно вхопився за простягнуту руку, прошепотів розквашеними губами: “Це я винен…” — і звалився на бік.
Гнат підхопив Леона на руки і підбігцем подався до боксу зі скафандрами. Він не знав, у чому вина Хрустальова, але був радий, що не довелося шукати його по всій станції. До цього почуття додалися тепер і тривога за товариша, і бажання будь-що встигнути добігти до аварійного колодязя.
Орієнтуючись за світними червоними дороговказами в коридорах, Ромашин знайшов бокс з аварійним спорядженням, вибрав найпростіші вакуумскафандри, ледве втиснув в один з них непритомного Хрустальова і вліз у скафандр сам.
Тут і знайшов їх Станіслав Томах.
Гнат не пам’ятав, як опинився в модулі, нервове потрясіння було таке сильне, що він поринув у забуття.
Томах відстикував модуль. від станції, яка мала такий вигляд, ніби якийсь велетень відкусив зубами шматок її диска і рвонув апарат так, що прискорення пробило навіть протиінерційний захист. Невдовзі позаду корабля, що мчав у космічну безодню, спалахнула красива голубувата іірочка, розпливлася парасолькою чистого смарагдового полум’я — то вибухнув реактор СПАС-сім. А ще за мить на цьому місці спалахнув світло-райдужний шлейф, схожий на слід вітрильника у світній воді: це антипротонний промінь пройшов через енергетичну перешкоду, створену вибухом станції. Він химерно спінився, викинувши довкола себе струмені світла, схожі на пір’я невідомого птаха, залишив по собі танучу зеленувату хмарку і полинув, ослаблений, туди, де люди приготували йому супротивника, перемогти якого йому було вже не під силу.
Томах пригальмував модуль, дав у ефір відбій тривоги і раптом, погрозивши кулаком невідомо куди, радісно закричав:
— Що, взяли?! Взяли?!
Комплекс будівель Вищої Координаційної Ради розташувався біля впадання в Оку її лівої притоки При, в краю неозорих лісів, спокійних рік, численних озер, заплавних луків і боліт. Край цей, один з найдавніших і найкрасивіших заповідних місць, мав назву Мещера і лежав на рязанській землі.
Ще пролітаючи над ним, Богданов милувався вбранням соснових борів, дібров по долинах річки і просторих луків, поки з жалем не констатував, що дуже довго перебував поза природою, не переймався її ритмом, чистотою і спокоєм, давно не скидав утоми з допомогою її цілющого дихання і, можливо, саме тому перестав останнім часом думати про Землю як про дім. Звичайно, давалося взнаки ще й те, що сім’я його жила на Марсі: батько, мати, син, — але це не могло бути виправданням йому самому, незважаючи на гарячу прихильність п’ятого покоління колоністів Марса до своєї планети, покоління, до якого належав і сам Богданов.
Але Земля… Чи не стає симптоматичним відчуженість у переселенців від усього земного? Чи просто Земля, образно кажучи, поступово розширюється на всю Сонячну систему?
Про це міркував Богданов, йдучи за керівниками двох організацій, що відповідали за спокій людства. Попереду крокував Керрі Йос, трохи оддалік — Дикушин, Чеслав Пршибил та Іван Морозов, керівник спецсектора — живе втілення бога скорботи. Богданову випадало часто зустрічатися з Морозовим у відділі, і завжди його прикро вражало те відчуття нещастя, яким віяло від усієї постаті начальника сектора. Він був молодий, невисокий і непомітний у натовпі, і лиш страдницький вираз обличчя надовго вкарбовувався в пам’ять. Люди, котрі вперше бачили його, розгублено шукали причини лиха, що звалилося на цього чоловіка.
За деревами іноді миготіли сріблясті споруди, нагадуючи про свою причетність до творінь рук людських, і Богданов вряди-годи зупиняв на них погляд, дивуючись, що ліс навкіл не доглянутий, а дикий.
Над головою раптом скрикнув птах, залопотіли невидимі крила. Першою реакцією Богданова було впасти на землю, м’язи вже напружились, та він лише глибоко зітхнув і хитнув головою. “Запрацювався з технікою! Навіть на пташиний зойк реагую не по-людськи… Кому потрібен такий професіоналізм? Якщо на найменший шерех реагувати, як рятувальник в операції, — чи надовго тебе вистачить, інспекторе?”
Пршибил, який ішов попереду, зупинився біля старих пеньків.
— Сідайте хто де, поговоримо. Думаю, апаратура нам не знадобиться. Що ж усе-таки сталося на СПАС-сім під час катастрофи?
— А що там сталося? — запитанням на запитання відповів Дикушин і сів на траву.
— Я маю на увазі гтарт модуля без екіпажу.
— А-а, це… — Дикушин приліг на лікоть, щось обмірковуючи. Замість нього відповів Богданов.
— Безглузда історія. Старшому зміни навіщось забаглося увімкнути в модулі системи автономної безпеки, і модуль, природно, стартував… Питання, як на мене, непросте, бо я не бачу в поясненні Хрустальова необхідної доказовості.
— Тільки не залазь у хащі соціальної психології, — сказав Дикушин; обличчя його не було видно з трави. — Через цю недбалість, чи як її там назвати, могли загинути обидва, та й зірвалась би ретельно підготовлена операція по висадженню станції. Між іншим, мені так ніхто й не пояснив, як на СПАСі опинився Ромашин.
— Гнат — друг Томаха, — сказав Керрі Йос. — Славко готує його в кандидати на оперативника. Догану за самочинні дії він уже одержав. Колеги, хочу сповістити вас, що причини катастрофи на космотроні відомі, проте вони настільки незвичайні, що я і наполіг зустрітися тут.
— Ніби не можна було зібратися по зв’язку, — буркнув Дикушин. — Граємось у таємничість, як діти…
— Хотів би просто гратись, — зітхнув Керрі Йос. — Так от, космотрон вибухнув тому, що його атакував ракетний катер — вершина військово-космічної техніки двохсотлітньої давності.
Дикушин мовчки підвівся і втупився в Керрі, Чеслав Пршибил перестав розтирати в долонях листочки брусниці й також допитливо глянув на керівника відділу безпеки.
— Як ти сказав? Ракетний катер?!