— У тому, що з десятків тисяч “достовірних” випадків появи НЛО можна вибрати близько десятка таких, у яких вони справді не пояснені навіть з наукової точки зору нашого сторіччя.
— Це нічого не доводить. Можливо, через сто літ чи навіть менше й ці ваші “справді” непояснювані явища легко пояснить наука того часу. І все ж ідея досить цікава. Які ж випадки ви відібрали?
— Найцікавіші з них — трикутні “дзеркала”.
— “Дзеркала”?
— Саме так. Появу цих “дзеркальних” НЛО зафіксовано в тисяча дев’ятсот сорок п’ятому році над Японією, а в тисяча дев’ятсот вісімдесят другому — над Китаєм після випробувань ядерного пристрою, в тисяча дев’ятсот дев’яносто другому — на території Сполучених Штатів Америки, в тисяча дев’ятсот дев’яносто сьомому — на Місяці. Всього відомо п’ять випадків. Природно, тоді не було такої апаратури аналізу, як тепер, і характеристики об’єктів збіднені. Але тут потрібна думка фахівця, можливо, деякі параметри “дзеркал” характерні й для наших. Пошук не закінчено, і хто знає, може, в минулому знайдуться нові сліди. От тільки — чиї?
— Так, негусто. — Йос характерним жестом пригладив рубець на брові. — Головне, чого ми не знаємо, — це які наслідки несе поява “дзеркал”, з чим пов’язані загадкові пропажі вантажів… Та й зникнення Василя я зараховую до розряду тих же таємничих подій… Поки ми не з’ясуємо все це, забудьте про спокійний сон. За тиждень, двадцять дев’ятого, проведемо закриту нараду сектора, до того часу ви повинні бути готові прийняти тривогу за формою “Шторм”.
— Ого! — вигукнув Богданов. — Спецсектору буде дано “Шторм”?
Здивувався Микита не випадково. За формою “Шторм” уся повнота влади над діяльністю УАРС, гігантської захисної системи людства, відгалуження якої тягнулося в простір на десятки парсеків, до інших зірок, зосереджувалася в руках одного сектора чи відділу. На пам’яті Богданова ще жодного разу не застосовували форму “Шторм”, навіть у недавніх подіях, пов’язаних з вибухом космотрона.
— А ти думав, проблема дріб’язкова? — примружився Керрі Йос. — Ні, колего, якщо вдуматися, то ми стоїмо на порозі кардинальних подій. Земля контролює зону простору діаметром усього близько двохсот парсеків. У цій зоні виявлено тільки дві цивілізації: нашу й ідзорську. Так? І якщо “дзеркала” — суть знаряддя чужого розуму, то легкість їх появи і всюдисущість ставить творців таких апаратів на сходинку вище від нас, а то навіть і н? на одну. Розгадати сенс усіх їхніх дій — значить визначити стратегію людства в безпосередньому контакті. Зрозуміло? Звідси й “Шторм”. А втім, його буде дано, мабуть, не всьому спецсектору, а лише нашому відділу громадської безпеки. Я знаю, вже багато років ми не маємо такого навантаження, як інші відділи сектора, що ж, настав час. Тільки не думайте, що я радий цьому, навпаки, я б утішався, якби й надалі відділ безпеки не мав роботи, тим паче в глибокому космосі; Слово “тривога” у спецсекторі звучить інакше, ніж в інших секторах: там рятувальники ведуть боротьбу з природними явищами, а ми змушені стикатися з розумом, частіше зі своїм власним, рідше з чужим. Тим важчий тягар відповідальності, тим вища мета, тим більше спитають з нас, якщо трапиться помилка. Керрі замовк, у його очах стояв смуток.
— Все, хлопці. Є запитання? — Він хотів додати: “по суті”, — але утримався.
— Ти нам сказав не все, — почувся голос Богданова.
Йос затримав на ньому погляд.
— На сьогодні я сказав усе.
Богданов кивнув і підвівся.
— Ходімо, Славо.
Начальник відділу провів їх очима і подумав, що Богданов цілком міг би замінити його на посту головного координатора відділу.
Розділ 6
Старий завод
— Друзі! — помітно хвилюючись, говорив зовсім юний диктор. — У програмі Центрального інформбачення врочисте виключення очисних автоматичних установок Тихоокеанського поясу! Наші відеокамери встановлені…
Гнат вимкнув інформ. Настрій був поганенький — і не стільки через останні події, скільки через думки про Аларіку. Він зіскочив з дивана, походив з кутка в куток по кімнаті й знову сів.
Що робити? Поговорити з нею начистоту? Про що? Сказати: “Аларіко, я працюю в управлінні, що тобі ще треба?” А таки справді, що їй треба?
Гнат рішучі набрав телекс Аларіки.
З’явилось її миле втомлене обличчя.
— Здрастуй, — сказав він.
— Здрастуй, — відповіла вона рівним голоеом.
— Я хочу тебе бачити, Ріко.
— Вже бачиш.
— Не по відео.
— Ти впевнений, що хочеш цього?.. На жаль, я сьогодні зайнята. У Мая день народження.
— Тоді завтра. Я хочу повести тебе на екскурсію. На завод.
— На завод?! — Аларіка засміялася. — Ну й фантазія у тебе!
— Це не зовсім завод, мовби пам’ятник заводу. Йому вже років двісті, і він не працює, законсервований. Я часто прилітаю туди, допомагає думати.
— Ти впевнений, що це буде цікаво?
— Інакше не запрошував би.
— Що ж, вважай, що ти мене переконав. Завтра я до твоїх послуг.
…Швидколіт спікірував униз, майнули обіч якісь конструкції і зникли за старим тополиним гаєм, Гнат хвацько посадив машину на галявину біля зарослої вербняком і лозою просіки. Там, куди сягала’просіка, виднілися якісь будівлі сірого кольору, чотири великих конуси з металічних ферм та плит, високі закіптюжені димарі й мачти.
Аларіка, з цікавістю роззираючись, обійшла галявину, нагнулася.
— Дивно… Чому тут не росте трава?
— Тому що під нами не земля, а бетонний майданчик. Цьому бетону вже два сторіччя, бачиш, як потемнів.
Гнат подав Аларіці руку і повів за собою до просіки, оминаючи кущі й молоді тополі. За кілька хвилин вони опинилися перед високою сіро-коричневою, в іржавих патьоках стіною одного з корпусів заводу.
У повітрі стояв незнищенний запах іржавого заліза, мазуту, асфальту й вугілля — весь комплекс заводських запахів двадцятого віку, хоч підприємство не працювало щонайменше півтора сторіччя, відтоді, як стали до ладу заводи метричної реплікації, винесені в космос. Ясна річ, людина використовувала метали й тепер, і далеко більшою мірою, але, по-перше, сучасні металургійні заводи-автомати нічим не нагадували колишні (це були самостійні комплекси з видобутку й переробки руд, установлені безпосередньо в місцях видобутку), а по-друге, метали вийшли з побуту людей — у космос, під землю, в лабораторії; їх замінили полімери й активні композитні матеріали.
Гнат і Аларіка повільно рушили вздовж заводської стіни, переступаючи або обходячи труби, що тягнулися з бетонних колодязів, зазираючи в розчахнуті двері. Потім ступили на територію цеху. Цех був довгий, може, з кілометр, і в міру того, як очі звикали до його напівтемряви (світло сонця ледве просочувалося крізь запилені ряди вікон), проступали обриси машин, конструкцій, круглі туші ковшів для розливу сталі, ґратчасті прольоти кранів, колони виливниць.
— Холодно тут… і страшно.
— Не бійся. Нікого тут нема. Тільки ти та я… — сказав Гнат, обнімаючи Аларіку за плечі.
Його голос лунко злітав під високе склепіння цеху.
Вони підійшли до однієї з конструкцій заввишки два десятки метрів, складеної з металевих швелерів, величезних циліндрів, труб, східців, загородок і настилів.
— Мартен, — пояснив Гнат, — для виплавлення сталі.
Аларіка глянула вгору і смикнула його за рукав.
— А це, над нами?
— Це мостовий кран, бачиш гаки? На них начіплювали ківш і подавали розплавлену сталь до інших установок цеху.
З гаків звисав залізний ланцюг, Гнат відштовхнув його від себе, почувся металевий скрип. Аларіка зіщулилася.
— У мене таке відчуття, ніби за нами хтось стежить.
Гнат розсміявся, заспокоїв її:
— Нікого тут немає. Завод, як правило, відвідують тільки екскурсії, тоді буває гамірно. А зараз…
Він замовк. Угорі під стелею майнула якась тінь. Гнат хвилю прислухався до густої тиші цеху, відчуваючи тремтливий лікоть Аларіки.
— Під дахом гніздяться птахи, оце й усе…
Він пригорнув Аларіку до себе, поцілував у губи, тоді гарячково почав обсипати поцілунками плечі, шию, руки, поки вона силоміць не відштовхнула його.