Відколи рятувальники повернулися на базу, горгони жодного разу не турбували їх, лише якось приповз мімікрозавр, але й той, ніби засоромившись свого грізного вигляду, поволікся в хащі.
— Моторошне затишшя, — наче аж скрушно мовив Влад до Богданова. — Вимерли ці звірюки, чи що? То носа не могли виткнути через усе це відьомське поріддя, а тепер тихо, як у вусі.
Богданов подивився на бузкове, з купками хмарин небо.
— Так, — кивнув він. — Дивно. Якщо не сказати більше.
А за кілька хвилин по тому, немов почувши цю розмову, з лісу вистрибнула горгона. Й одразу завила сирена сторожового автомата.
— Усі в танк! — наказав Влад, хапаючись за “універсал”.
До зони, захищеної енергозавісою, було всього метрів двісті п’ятдесят, але ніхто з рятувальників не зрушив з місця: бачили, що Богданов не збирається тікати.
— Спокійно, хлопці, я вас прикрию, — гукнув з танка Томах. — Тільки станьте ближче один до одного.
До них позадкував і Влад, виставивши короткий ствол зброї назустріч горгоні.
Тепер Гнат міг добре роздивитися незвичайну тварину. Тіло горгони не мало певної форми, воно скидалося на складчастий наплив лави, завбільшки з добру гору. Голови в звичайному розумінні цього слова не було, замість неї на тулубі випинався нарост з двома світлими трикутниками, напевне, очима. За розмірами звір перевищував усі живі створіння, що їх будь-коли бачили рятувальники.
Страховисько майже безшумно наблизилося до вкляклих людей. Якийсь час люди й тварина розглядали одне одного.
Несподівано з бази почувся сигнал, і з дверей ангара викотилася платформа, на якій височів плазмовий розрядник.
— Не стріляйте! — нестямно заволав Богданов. — Прошу, не стріляйте!
Але його чи не почули, чи не зрозуміли. Платформа виїхала на космодромне поле, з решітчастого кожуха розрядника вихопилася неяскрава синя блискавка і вп’ялася в бік горгони. Звір гойднувся всіма своїми брижами і наростами й кинувся до лісу, на ходу зачепивши танк Томаха.
Услід горгоні платформа викинула довгий хвіст прозоро-голубого вогню, в лісі гримнуло, і всіх накрила хвиля гуркоту, немов десь поблизу валилися скелі.
— Пронесло! — з полегкістю сказав Влад, ховаючи “універсал”.
— А що воно так грякало? — запитав його Бруно.
— Кричала горгона…
З протилежного боку галявини до них бігли Романенко та члени його групи.
— Хто скомандував стріляти? — стримуючи гнів, запитав Богданов.
— Я, звичайно, — підійшовши до розвідників, з олімпійським спокоєм сказав Момма. — Треба ж було її відігнати. Тільки плазмогармати тварюка й боїться, отож надалі неодмінно беріть цю надійну зброю з собою.
— Ви чули крик? — допитувався в нього Лихолєтов.
— Чув. Ну й що?
— А те, що немає крику без болю! Ви… Ви…
Гнат застережливо стиснув лікоть лікаря, і той замовк.
— Славо, — наказав тихо Богданов Томаху, — візьми Януша й Романенка, проскочте до найближчої стоянки планетологів, поговоріть з розвідниками. Одне слово, шукайте “дзеркала”.
— Куди це вони? — здивовано спитав Влад, проводжаючи поглядом танк. — Небезпечно ж!
Йому ніхто не відповів.
Увечері наприкінці третьої доби перебування на планеті група рятувальників зібралася в кают-компанії бази. Ділилися враженнями дня.
— Нічого не чути про зниклу групу? — запитав Томах Гната.
— Чому ж? Живі, слава богу. Їх завалило в одній з печер, ледве вибралися на поверхню.
— Знайшли що-небудь?
— Новий вид тварин. Схожі на двопалих кротів.
— Нападів не було?
— Не цікавився.
— Даремно. А то б звернув би увагу на одну дивну річ…
У цю мить до кімнати, широко ступаючи, зайшов Момма. З офіційно-холодним виразом на обличчі зупинився перед Богдановим:
— Хто вам дав право знімати енергозавісу навколо бази?
Балачки стихли, всі глянули на Момму. Микита нерозуміюче знизав плечима.
— А хіба я вас не попереджав?
— Щось не пам’ятаю…
— По-моєму, нема сенсу вмикати завісу в нічний час. Над базою є аеросторож, він подасть сигнал тривоги, коли виникне небезпека. До того ж з’ясувалися деякі цікаві обставини.
— Мене не цікавлять обставини, які не входять у компетенцію начальника експедиції. За безпеку експедиції відповідаю я, і ваші міркування, ваші аргументи… — Момма підвищив голос. — Надалі попрошу без мого дозволу не міняти внутрішній розпорядок бази.
Богданов дістав з кишені куртки білий прямокутник.
— Ось мій сертифікат офіціала УАРС.
— Можете його сховати… Тут командую я, і тільки я маю право скасовувати власні розпорядження.
— Ваші розпорядження я не скасовую, просто захист ночами вимикали, як було передбачено давнішою програмою. А єдиноначальність керівника експедиції поширюється до певних меж. Я не був готовий до сьогоднішньої розмови, та коли ви вже почали, то вислухайте. Право виносити рішення, що стосуються, до речі, не лише дотримання режиму роботу та необхідного ступеня безпеки, а й виконання норм екоетики, мають і ваші заступники. Чому ж тоді жодна з вимог заступника з екоетики Дарія не тільки не записана до журналу розпоряджень, а й взагалі не виконується? Чому Дарій, місце якого тут, на планеті, перебуває на борту корабля? І останнє: чому ви заохочуєте, підтримуєте конфліктну ситуацію експедиції з тваринним світом Тріаса?
Момма стиснув губи так, що вони витягнулись у вузеньку лінію.
— Відповідаю по порядку. Перше: вимоги мого заступника з екоетики, йдучи врозріз із дійсністю, згубно відбиваються на графіку робіт і тому, природно, не виконуються. Друге: Дарій як спеціаліст на базі дорівнює нулю. Кажучи відверто, він просто заважає… всім. І третє: конфліктну ситуацію з фауною Тріаса створено не нами — ми змушені захищатись, і тільки. Ви задоволені відповідями?
Богданов заперечливо похитав головою, дивлячись на Момму з якимось співчуттям.
— У мене є ще запитання. Як ви гадаєте, чого на нас, я маю на увазі загін рятувальників, за три доби не вчинено жодного нападу?
— Випадковість. Причому щаслива випадковість…
— Гаразд, нехай буде випадковість. Тоді чого на базу теж не було нападу? Адже я зняв захист дві доби тому.
— Я не ксенобіолог. У психології та інстинктах горгон нехай розбираються спеціалісти.
— Правильно, спеціалісти, — погодився Богданов. — А головний спеціаліст у цьому, між іншим, ваш заступник Дарій. Слухати його, одначе, ви не стали, як не слухали й молодих біологів з групи Шеміса, котрі запропонували провести експеримент — припинити стрілянину й подивитися, що з цього вийде. Ну, як же, це ж могло порушити план, затверджений за сто світлових літ на Землі. А ось іще задачка: мій заступник Станіслав Томах три доби провів далеко від бази, зустрів гурт горгон і цілий “гай” мімікрозаврів, виходив до них у скафандрі і без зброї. І що б ви думали?..
Момма скривив губи.
— Вони, звісно, не напали, чи не так? Нічого собі експеримент! По-моєму, висновок тут тільки підтверджує правила.
Богданов немов не помічав ущипливих слів Момми.
— У біофізиків є таке поняття: емоціональне випромінювання. Кожна людина випромінює цілу низку біохвиль, у тому числі й хвилі страху та зла, а також протилежні їм хвилі довіри й приязні. Виявляється, горгони гостро реагують на ці випромінювання, відчувають їх.
Микита на хвилю замовк, потім провадив далі:
— Кажу про це не задля ефектного аргументу в суперечці. Це відкрили ваші ж товариші з груп Шеміса і Старикова, тільки ви проігнорували факти. Експертам УАРС довелося попрацювати, щоб устигнути перевірити всю нагромаджену інформацію і вловити зв’язок між випромінюванням нашого з вами мозку та поведінкою горгон.
— Мабуть, ваші експерти однаково компетентні з усіх питань фізики й біології, — висунув голову з-за спини Зотов.
І при цьому кинув оком на Момму. Гнат зрозумів цей побіжний погляд: Зотов перестраховувався. Йому ж іще довго працювати з начальником, і ризикувати він не хотів.