— Так, експерти технічного відділу УАРС професіонали не лише з відшукування помилок у технічних системах, — сухо відповів Богданов.
— І все ж я не второпав, — знизав плечима Момма. — Ви, значить, знайшли спосіб, як рятуватися від горгон?
— Ви здогадливі… Коли горгони перестали нападати на базу?
— Ну, перед вашим прибуттям…
— Дуже добре. А коли ваш резерв (оті вісім чоловік) вирушив з бази шукати групу Шеміса?
Момма замислився, тінь розгубленості лягла на його ще недавно таке самовпевнене обличчя.
— Теж перед нашим прибуттям, — відповів сам собі Богданов. — Але на цей загін при переході на плато Спокою було п’ять нападів горгон та мімікрозаврів, а на базу — жодного! Ми підрахували: того потоку негативних емоцій, що його випромінювали в таборі дев’ятеро чоловік, було недостатньо, щоб пробити енергозавісу. Звідси й утихомирення, заспокоєння горгон. Ці повзучі гори напрочуд чутливі до всіх біополів. То основна їхня зброя в боротьбі за існування: аби прогодувати себе, вони повинні відчути здобич задовго до того, як здобич відчує їх; замаскуватися ж так, як це роблять мімікрозаври, горгони неспроможні. Певне, вони належать до вимираючого класу; як свідчать біологи, на планеті виявлено всього одинадцять стад горгон, з них сім — на вашому материку, і в кожному стаді близько двох десятків тварин. Двісті двадцять горгон на всю планету! А ви ведете з ними справжню війну! “Мисливці на бізонів”…
Богданов пригладив долонею чуба і провадив далі:
— Ви можете запитати: чому горгони не напали на нашу групу, коли ми тільки-но приземлилися? Відповідь проста: ми не випромінювали страху і зла! І не випромінюємо зараз, тому й припинилися напади на базу, хоч захист і вимкнуто. А почуття, чи, якщо хочете, інстинкт, який змусив тварин звернути увагу на людину, не що інше, як допитливість! А ви тут з перших кроків сприйняли це як вияв агресивності, гатите з усіх стволів по не таких уже й дурних створіннях.
“Дурниця”, — промовляв погляд Момми, але вголос він цього не сказав.
— Хвацько! — кинув репліку Зотов. — Хвацько ви підвели базу! Одначе дозволю собі засумніватися в деяких ваших висновках. Дуже вже швидко у вас виходить: прийшов, побачив, переміг! Фактичного ж матеріалу у вас майже немає: Я маю на увазі матеріал опрацьований, а не ті фантазії, якими вас напхали наші хлопці-молодці…
— Справді, фактів у нас мало, — мовив Богданов, — тим-то й треба все перевірити. Але я ще не згадав про головний наш доказ. Судячи з ситуації на Тріасі, “дзеркала”, до яких ви ставитеся так байдуже, з’являються саме в тих місцях, де людина свідомо чи несвідомо переступає межу дозволеного, чітко визначену нормами екоетики. Вдумайтеся в це слово: екоетика! Глобальна відповідальність людини за все живе! А ви — плазмові розрядники, лазери, “універсали”!..
У кают-компанії запала тиша, порушувана тільки тоненьким писком пульта біля незрячої стіни віома.
Вранці наступного дня, що народжувався в сірому, студеному тумані, Богданов першим рейсом відіслав на крейсер непотрібну більше техніку та групу експертів на чолі з Бруно. Другим рейсом вирушали четверо: Богданов, Томах, Гнат і лікар Лихолєтов, задоволений тим, що його допомога нікому не знадобилася.
Жодне з “дзеркал” взяти з собою не вдалося: на ранок їх просто не стало.
Модуль голубою стрілою полинув у синьо-фіолетові хмари. А потім рятувальникам здалося, що він на повній швидкості наштовхнувся на кам’яний мур: удар струсонув рубку, і людей огорнула пронизливо холодна пітьма…
…Гнат підвів важку голову й роззирнувся. На його почуд, усі в модулі сиділи на своїх місцях, рубка була цілісінькою, пульт, як і раніше, вигравав спокійно жовто-зеленою гамою індикаторних вогнів, а в оглядовому віомі стрімко збільшувалась у розмірах незнайома планета.
— Нічого не розумію, — почувся кволий голос Томаха. — Тіло ніби пропустили крізь якусь молотарку… Всі живі? Куди ми падаємо? — Станіслав повернувся до Богданова.
— Не знаю, — незворушно відповів той.
— Як це — не знаю? Вмикай двигун — і подалі від цього негостинного Тріаса! Бува, не з диноптером ми зіткнулися? Я від поштовху на хвилину навіть знепритомнів…
— По-перше, з часу “поштовху” минула не хвилина, а півтори години, а по-друге, ми не над Тріасом.
— А де ж?
— Мені лиш відомо, що ми потрапили в чийсь ТФ-коридор, звідси — удар і непритомність, — сказав Богданов, знімаючи з голови контактор. — Вийшли з коридора вже тут, і тепер нас ведуть силовим променем. Двигун модуля не вмикається…
Всі четверо розглядали у віомі поверхню незнайомої планети, покреслену на різноколірні однакові квадрати. Кожен квадрат згори скидався на ретельно оброблене поле. Правда, одне з полів тут же розпалося на гори й долини, оповиті хвилястою габою…
Модуль провалився вниз на кілька десятків кілометрів. Підлога й стеля помінялися місцями, машину двічі сіпнуло, і вона міцно стала на дно дивовижного чотиригранного колодязя з різноколірними стінами, що сягали хтозна-якої висоти. Ці стіни пропускали світла саме стільки, скільки треба, щоб не напружувати зір, а дно було таким темним, що, здавалося, його немає зовсім.
Коли пасажири модуля трохи оговтались, Томах попросив Богданова ще раз спробувати увімкнути двигун.
Микита надів контактор і тут же зняв.
— Команди проходять! Можемо стартувати хоч зараз.
— То як? Може…
— Не думаю, що це найкращий вихід у нашому становищі. Нас посадили тут зумисне й чекають, що ми вчинимо, як поведемось.
— Тоді вийдемо, роздивимося. Цікаво ж, куди нас занесло.
За кілька хвилин, уточнивши характеристики атмосфери невідомої планети й надягнувши скафандри, вони ступили на чорне, як свіжий асфальт, дно колодязя.
Гнат тупнув ногою: дно (воно набрало форми квадрата, кожна сторона якого — зелена, яскраво-зелена, фіолетова і біла — дорівнювали десь близько ста метрам) пружинило й поглинало звук. Торкнув рукою стіну. Рука вільно пройшла крізь неї, неначе крізь туман, а Гнат відчув у пальцях тепло.
— Що там? — підійшов Богданов.
— Порожнеча. Ніякого опору. Тільки гріє… Таку ж властивість мали й інші стіни.
Побродивши по чорному майданчику, рятувальники зібралися біля модуля.
— Варто ризикнути пройти крізь одну із стін, — запропонував Томах. — По-моєму, речовина чи поле — з чого вона там складається? — нешкідливі.
— Але чого стіни різного кольору? — завагався Лихолєтов.
— Різноколірні, бо виходять, очевидно, на різні квадрати “мозаїки”, — кашлянув у кулак Богданов. — Пам’ятаєте, який калейдоскопічний вигляд мала планета з висоти? Нас заарканили на стику кількох таких квадратів; цей колодязь, мабуть, своєрідний тамбур.
— Логічно, — підтримав його Томах.
— Що ж, власне, чекає на нас там, за стінами?.. — Микита розмовляв ніби сам з собою.
За чверть години, екіпіровані так, ніби їм належало витримати одразу з десяток природних катаклізмів (у своїх гостроверхих, непрозорих” шоломах, з горбами генераторів поля за плечима вони були вуглуваті й незграбні), рятувальники перевірили автоматику скафандрів і знову спустилися трапом на чорне дно “тамбура”, вибираючи, яку стіну таранити.
— Можна, я першим? — благально глянув на Богданова Гнат, і не встиг той вимовити слово, як він ступив у хистку фіолетову запону.
По всьому тілу розлилася м’яка тепла хвиля, ніби він поринув у літепло.
— Усе нормально, йду далі, — наче вже з-за куліс висунув Ромашин із стіни голову і знову щез.
Перед Гнатом лежала чорна рівнина з розкиданими де-не-де по ній білими, як сніг, брилами. Над рівниною нависло похмуре фіолетове небо з трьома яскристими синіми зорями, чиє проміння викрешувало на брилах сліпучо-голубі іскри. До обрію тягнулися якісь темні масиви, чи то гори, чи то ліс — світла трьох зірок не вистачало, аби роздивитися все як слід. Дрібно-дрібно двигтів грунт і звідкілясь долинав глухий рокіт, неначе за обрієм вивергався вулкан.