Зображення затяглося кольоровим туманом. Ледь чутно клацнув замок копіра, запис скінчився.
Кілька хвилин Гнат сидів непорушно, потім вийняв кристал відеозапису, одягнувся і вийшов з дому.
До Інституту ТФ-зв’язку він потрапив через годину, коли вже повечоріло. У знайомій лабораторії горіло світло, а на колишньому Гнатовому місці працював незнайомий опасистий чоловік у блакитному костюмі, що кидав виклик м’якому кольоровому комфорту кімнати.
Привітавшись і трохи повагавшись, Ромашин сів за пульт свого комбайна.
Спочатку Гнат пройшовся по етапах обчислення ТФ-вибуху, що забрало півтори години часу й силу-силенну енергії. Довелося вдатися до тонізуючих препаратів, хоч їх вживання під час роботи і заборонялося інструкцією. Результат обчислення нічим не різнився від попередніх висновків, та, власне, іншого Гнат і не чекав.
“Проблема не розв’язується трансгресивно”, — повторив він подумки слова Травицького. — Може, я проходжу повз вирішення, не помічаючи його? Всі характеристики вибуху розраховані з точністю до сорокового знака, частоти полів визначені, з Тритоном нічого не станеться, хіба що пробіжить п’ятибальна хвиля “тритонотрусу”… Що ж іще?
Спектр частот, — згадав він. — Кирило натякав про спектр частот, на яких працюють наші стаціонарні таймфаги… Що він хотів сказати? Струс усієї ТФ-метрики…”
Що хотів перевірити Травицький, здійснюючи експеримент в Австралії? Кирило летів до камери таймфага, щоб дізнатись, як впливає ударна ТФ-хвиля на стан каналів під час ТФ-передачі на частоті вибуху! Він вирішив випробувати дію хвилі на собі й… не встиг! Навіщо він летів? Хіба не можна було встановити в камері регістратори?!
Двічі під час роботи спрацьовував автомат психонавантаження, і двічі Гнат вимикав його, поки не заблокував намертво.
О другій годині ночі він тремтливими руками зняв контактор і зморено відкинувся на спинку крісла. Точно так сидів у цьому ж кріслі місяць тому Кирило Травицький, але Гнат того не знав. Минуло півгодини, перш ніж крізь стихаюче гудіння крові до мозку пробилися сторонні звуки. Гнат прислухався і збагнув, що то сигнал вхідного автомата. Хтось просив дозволу ввійти.
Гнат через силу підвівся й відчинив двері. Перед ним стояла Аларіка.
— Ти тут! О господи! — притиснулася до нього і міцно обняла за шию.
— Як ти мене знайшла?
— Думала, з тобою щось сталося… раптом заболіло серце… Цілий місяць ти не дзвонив, і я зрозуміла — тобі потрібна допомога, але просити її ти не…
— Не зміг би, — мовив Гнат і поцілував її в щоку. — В мене горе, Ріко, загинув Травицький…
— Я знаю… Але ж ти не винен.
— Може, й не винен. А все-таки… Він наштовхнув мене на одну думку!..
І цієї миті у Гната в мозку зринуло тривожне: “Тритон! Експеримент небезпечний! Мерщій в управління!..”
Він ступив крок, але ноги були як мотузяні. Гнат заточився і мало не впав. Перелякана Аларіка допомогла йому добратися до крісла, і він одразу потягнувся рукою до пульта зв’язку.
Кілька хвилин пішло на марні розшуки Керрі Йоса, потім Гнат згадав, що найлегше ж подзвонити диспетчеру відділу, і викликав чергового. Керрі Йос і Станіслав Томах мали тепер бути на Тритоні, і додзвонитися до них можна було тільки через спецканал рятувальної служби.
Спалахнув віом і перетворив лабораторію на диспетчерський пункт.
— Слухаю вас, — підвела голову статечна жінка-диспетчер з великими уважними очима.
Гнат назвав себе, коротко виклав своє прохання, і жінка зв’язалася з Тритоном.
— На Тритоні нікого з керівників експерименту “Галактичне просвічування” немає, — сказала вона, вислухавши відповіді абонентів. — Усі зараз на борту крейсера “Великий”. А Керрі Йос годину тому вилетів на Землю…
— Я-а-ак на Землю? — збентежено вигукнув Гнат. — Навіщо?..
Диспетчер із співчуттям поглянув на його розгублене обличчя, збираючись вимкнути зв’язок.
— Постривайте, — благав Гнат. — Тоді викличте Станіслава Томаха або Микиту Богданова, вони на крейсері…
Однак ні Томаха, ні Богданова на “Великому” теж не виявилося.
— Може, вас з’єднати з керівником експерименту, — перейнялася тривогою Ромашина диспетчер.
Гнат глянув на годинник: до початку експерименту лишалося трохи більше двох годин.
— Спробуйте, будь ласка, — хрипко мовив він і відкашлявся. — Хоча… ні, дякую, краще з’єднайте з ким-небудь з відповідальних за безпеку від управління.
Віом змигнув і зображення в ньому змінилося: замість круглого, приміщення диспетчерського пункту перед Гнатом відкрився трикутний командний зал крейсера “Великий”. Біля центрального пульта координатора команд стояла група людей, серед яких Ромашин упізнав Дикушина і всюдисущого Генрі Бассарда у формі офіціала УАРС. Певне, він тут і був офіціальним представником управління.
Бассард у відповідь на виклик з подивом глянув на диспетчера центру і підступив ближче до відеокамери.
— У вас до мене справа? — запитав він з притиском на останньому слові.
— До всіх, — хрипко проказав Гнат. — І до вас теж. Річ у тім, що я зробив нові обчислення ТФ-вибуху, врахувавши деякі сумніви… точніше, рекомендації Кирила Травицького. Експеримент проводити не можна, він небезпечний, і небезпечний насамперед не нам, а…
— Про що ви?! — перебив Гната Бассард. — Розрахунки вибуху зроблені давно, їх перевіряли спеціалісти, і ваші нові обчислення на основі “деяких сумнівів”… Погодьтеся, що говорити тепер, небезпечний чи ні запланований вибух… Та й самі ви визнаєте, що він загрожує не нам. А кому?
— Іншим… Іншим розумним істотам.
— Іншим? А хіба є докази, що інші існують? — запитав Бассард знущальним тоном.
— Не блазнюйте! Ми були на “Червоній книзі”…
— З цією вашою “Червоною книгою” ще треба розібратись. Я казав і не побоюся сказати знову, що то — міраж, фата моргана, чуєте? До речі, а яке нам діло до інших розумних істот? Експеримент не загрожує навіть Тритону, а ви оплакуєте всю галактику!
— В попередніх обчисленнях вибуху не враховано фазових переходів…
— Даруйте, мене ждуть. І повірте, ми зробили все необхідне для безпеки Системи. — Бассард повернувся до Гната спиною і через плече кинув: — Вас, здається, теж ждуть?
Кров ударила Гнатові в голову, стиснулися кулаки, але зусиллям волі він стримав себе. Отямився від голосу диспетчера. Жінка дивилася на нього з віома і щось говорила.
— Що? — не зрозумів її Гнат.
— Зв’язок у ТФ-діапазоні припиняю, — повторила диспетчер. — Наказано перейти на світловий і радіо. Вибачте…
Віом згас.
Гнат безпорадно глянув на Аларіку, що стояла поруч. Аларіка ніжно, як це вміють робити тільки жінки, провела рукою по його щоці.
З пульта пролунав тритональний сигнал загальної уваги. Гнат машинально ввімкнув віом.
— Передаємо оголошення, — сказав диктор Центрального інформбачення. — У зв’язку з проведенням експерименту на супутнику Нептуна Тритоні, пасажирські лінії таймфагів не працюватимуть з четвертої до шостої години за середньосонячним часом. Повторюю…
Гнат кинув погляд на відеобраслет: йшла четверта година ночі за московським часом.
“Це ж тепер я навіть зі Спенсером не встигну зв’язатитися. — Ромашина знову огорнув неспокій. — Особливо якщо він не на Землі…”
— Що ж робити? — запитав Гнат уголос.
— Треба летіти в управління, — рішуче мовила Аларіка, збагнувши всю складність ситуації. — Звідти ти зможеш потрапити на Тритон за розпорядженням Спесера.
— На Тритон — так, але не на крейсер “Великий”, а саме звідти керують експериментом. Може, додзвонимося…
— Ти ж чув, ТФ-зв’язок відключено, а радіозв’язок неоперативний. Ми ще встигнемо добратися до найближчої стоянки швидкольотів. Дорогою щось придумаємо…
Швидколіт злинув у нічне небо. Гнат відключив обмежувач швидкості, й апарат зразу подолав звуковий бар’єр, недозволений для машин цього класу.
У відділенні загальнотранспортної інспекції диспетчер почув сигнал контрольного супутника, схопився за голову й оголосив тривогу в повітряному коридорі, де з’явився порушник.