— Мені розповідав про тебе друг мого чоловіка Микита Богданов… А я захотіла… перевірити.
— Розповідав Богданов? Друг чоловіка? — запитання прозвучало недостатньо природно і спокійно.
Він наказав собі бути стриманішим, але в груди знову хлюпнуло хвилею смутку, і Гнат нараз уявив Аларіку в обіймах її чоловіка — абстрактної постаті, схожої на Мая Реброва. Це протверезило.
— Так, вони певний час працювали разом, — Аларіка лишалася незворушною. — Адже він теж був рятувальником. А ти все там же?
Щоки у Гната спалахнули. Запитання було як незаслужений ляпас.
— Так, усе там же, — підтвердив він майже весело. — І, як раніше, граю у волейбол, ти ж сама могла впевнитись. Я спортсмен настрою, як сказав Ребров. Я вразливий і самолюбивий, і не осуджую себе за це. Кожен з нас п’ять років тому вирішив по-своєму: під впливом емоцій — я, під тиском невідомого мені розрахунку — ти…
— Я… — повторила вона в задумі. — Тобі не здається, що ти досить часто вживаєш займенник “я”?
— Можливо, але ми не про це. Ти тоді мені ясно сказала, що спорт — це несерйозно, це на рік, на два, поки молодий і недосвідчений і на вершині успіху. Неправильно! Моя вершина ще попереду і з висоти п’яти літ, відколи ми не бачились, я можу лише повторити свої слова: волейбол, спорт — це на все життя! Тому що в кожному з нас живе дух змагання, а для мене волейбол — не просто гра для себе й для глядачів, це передусім школа життя, де є все: радість перемоги й гіркота поразки, шаленство атаки, і гнів від помилки, і напруженість думки, і дія, в якій викладаєшся весь, до кінця! — Гнат зупинився, перевів подих. — Ти бач, я завжди захоплююся. І в цьому я не змінився.
Вона мовчала, згадуючи, як уперше зустріла Сергія Реброва.
Того вечора Гнат, на свою біду, запросив її на зустріч з друзями — було свято Відкритих Кордонів, він обіцяв познайомити її з легендарними асами аварійно-рятувальної служби. Урочистості були в розпалі, коли Гнат на хвилю залишив її одну — помітив когось із знайомих, І в цей час до залу ввійшов Ребров.
Він не був ні особливо широкоплечим з-поміж цих дужих хлопців, ні особливо вродливим. І все ж вона миттєво вирізнила його з юрми, так і не збагнувши тоді, чим же він змусив привернути до себе увагу. Лиш потім, через кілька днів, після двох зустрічей з ним — він тоді теж запримітив її одразу, — вона зрозуміла чим: Сергій Ребров був урівноважений у всіх відношеннях. Такого самовладання, міцних переконань і впевненості в собі, як у нього, Аларіка не зустрічала ні в кого із своїх попередніх знайомих, і це вирішило її долю, а заразом — і долю Гната…
— Прощавай, — сказав Гнат, ступивши крок до дверей. — На добраніч.
— Стривай. — Вона підійшла до столика, багаття згасло, спалахнуло біле світло.
Мружачись від зміни освітлення, вони розглядали одне одного. Звичайно ж, п’ять років наклали на них свій відбиток: він став мужнішим, хоча губи все ще приховували слід нерішучості, вона — жіночнішою… але чи вродливішою?
— До побачення, — уже вільніше вимовив він. — Ти мені дуже допомогла сьогодні, дякую. Ти ще хочеш щось сказати?
— Гаразд, нехай я помиляюсь. — В її словах почулися нотки впертості. — Але й ти в одному помилився. П’ять років тому мною керував не розрахунок, а кохання. Я любила Сергія.
Гнат уклонився і вийшов, несучи в серці гіркоту й сум’яття. Але йому тепер, хоч як дивно, стало легше. Аларіка змінилася, однак змінився й він…
На третій день Гнат уже міг викласти свої міркування керівництву експедиції.
Командний зал крейсера був невеликий, але завдяки відеопласту створювалася ілюзія, ніби освітлений квадрат підлоги з кріслами і столом завис у порожнечі космосу.
Гнат із зусиллям відірвав погляд од пильного ока якоїсь далекої голубої зірки й обернувся до рятувальників, що розсілися в кріслах.
— Автоматика станції у повному порядку, — почав він, відчуваючи незвичну боязкість і хвилювання: як експерту йому ще не доводилося виступати, — Це, мабуть, і не підлягало сумніву, надійність станцій подібного типу практично дорівнює одиниці. Щоб змінити параметри хоча б одного ланцюга, необхідно знищити всю станцію, а то не так просто. Станція працює нормально, в усякому разі, наші депеші Земля одержує, як і ми відповіді звідтіля. Потрібен експеримент з передачею вантажу на Садальмелек, тільки тоді можна буде з упевненістю сказати про ефективність лінії. Ось, власне, і все.
— Висновок зрозумілий, — мовив начальник експедиції Шалва Тектуманідзе. Зодягнений у простору білу сорочку з шнурівкою, — компенсаційний костюм, рятувальника він чомусь не полюбляв, хоч той був зручний і розрахований на всі випадки життя, — сухий, жилавий, чорновусий і чорнобровий, він мав вигляд гостя, подорожнього, який випадково забрів до хижки, а опинився в технічно досконалому палаці. — Але дозвольте запитання, — вів далі Тектуманідзе. — Чи можна запеленгувати приймальну станцію, якщо при передачі вантаж знову зірветься з траси Садальмелека?
— Ні, — поміркувавши, відповів Гнат. — Під час збудження ТФ-поля при передачі будь-якого повідомлення чи вантажу в просторові створюється хвильова луна, але тут ми стикаємося одразу з двома нерозв’язаними проблемами. Перша — принцип невизначеності: чим довша і якісніша передача, тим луна слабкіша і більша помилка у визначенні координат передавача. Друга — апаратури для точної пеленгації ТФ-передач не існує, досі вона була не потрібна. Звичайний ТФ-приймач, як і величезні трасери, не підходить. Річ у тім, що ТФ-поле — це не енергетичне поле в нашому розумінні, а властивість простору…
Гнат замовк, інтуїтивно збагнувши, що пояснення ці зайві: хоча його й слухали, але за ледь вловимими ознаками можна було зрозуміти-людей цікавило інше.
— Ще запитання, — втрутився Томах. — Чи небезпечний такий експеримент для працівників кінцевих станцій на Землі й на Історії?
— Дати гарантії, ясна річ, важко, але конструктори давно перейшли від техніки безпеки до створення безпечної техніки. При найменшій загрозі життю людей спрацьовують автомати захисту.
— Сказано досить оптимістично, — буркнув хтось із команди крейсера, — одначе, хоч би що там було, трапляються і з безпечною технікою аварії.
Гнат стенув плечима і промовчав.
Через кілька годин провели експериментальний запуск вантажу із Землі на Історію. Вантаж — генератори кисню — Пройшов спокійно, без будь-яких ексцесів. Кілька годин підряд Гнат з допомогою бортінженерів крейсера ганяв Трасу між Землею і станцією: канал ТФ-передачі в обидва боки працював бездоганно.
— Відсутність результату — теж результат, — утішив Томах Богданова, коли вони, стомлені, повернулися на крейсер.
— Але ж перший вантаж зник, — мовив той мляво. — Куди? Хто його прийняв?
— Хтось прийняв. Треба просто обстежити всі зірки цього регіону в радіусі п’ятдесяти парсеків — це межа для прямого ТФ-зв’язку.
— Геніально! В радіусі п’ятдесяти парсеків близько тисячі зірок!
— Ну, і що ж, — не здавався Станіслав, — тоді ми надішлемо повідомлення по всій галактиці — поверніть, мовляв, наші вантажі!
Богданов мимоволі усміхнувся.
— Хіба що.
— Я пожартував.
— А я ні. Ідея варта уваги. До речі, від усього вашого копирсання на станції у мене лишилося відчуття, ніби ми щось таки не врахували.
— У мене склалося таке саме враження.
— Може, є сенс іще раз перевірити лінію з Землею? Але чи буде результат?
— Перевіримо, що нам лишається робити. Твоя думка про Гната?
— Непоганий хлопець. Щоправда, витримки малувато, але це діло наживне, з часом із нього міг би вийти…
— Ну-ну, доказуй…
— Що доказувати? Я ж тебе знаю, не даремно ж ти загострюєш на ньому увагу?
— Так. — Томах споважнів. — Витримка, справді, діло наживне, а він, як на мене, знахідка для служби, тільки не знає про це. Що ти скажеш?
— Поживемо — побачимо. Найперш треба одержати його згоду, а я не бачу, щоб він хотів кидати свою роботу в КБ Травицького.