Через дві доби “Тіртханкар” підходив до другої ТФ-станції, з якої не дійшов вантаж до планет зірки Гамма Суїнберна. Але й там на людей чекало розчарування: станція діяла в межах норми, жодних слідів втручання сторонніх сил у її роботу не виявилося. Передавши на Землю невтішну інформацію, Тектуманідзе несподівано одержав наказ прямувати до Кохабу — Бети Малої Ведмедиці, біля якої на планеті Шемалі почала недавно працювати перша дослідницька, “квартир’єрська”, як її називали, експедиція.
Двісті дев’яносто парсеків — сто вісімдесят до Сонця і сто десять од Сонця до Кохабу. — “Тіртханкар” подолав за дві доби.
Ще через добу карантину Гнат ступив на поверхню Шемалі, трохи приголомшений надлишком вражень та астрономічними відстанями, що їх подолав усупереч своїм бажанням. Його вже перестала дивувати шалена щедрість Землі щодо забезпечення крейсерів аварійно-рятувальної служби енергією, бо він зрозумів — робиться все це заради тієї ж Землі, заради її повелителів, які покинули свою колиску й заглибилися в безмежжя космосу.
Навколо Шемалі оберталася одна базова станція, на якій нещодавно почався монтаж стаціонарного таймфага. Із введенням його в дію доставка наукових матеріалів на Землю стала зовсім простою операцією, попри величезні відстані в десятки парсеків.
Під час карантину Гнат познайомився з монтажниками, котрі, як і він, були випускниками Рязанського інституту ТФ-зв’язку, і допоміг їм у калібруванні головної антени.
Спуск на планету відбувся стандартно, як і повернення на Землю з її орбітальних лабораторій, оранжерей і космодромів, — каналом орбітального ліфта, який сполучав станцію з приймальним пунктом на планеті. Єдине, що відрізняло тут операцію спуску, — це одягання компенсаційного костюма.
Гната запросили в циліндричний бокс, на хвилину підключили до блоку медико-біологічної ізометрії, щоб заміряти фізичні та фізіологічні параметри тіла, всунули в рот мундштук, наділи на очі телескопічні окуляри, а на вуха аудіофони й увіпхнули майже голого у ванну, заповнену густою чорною масою. З ванни Гнат виліз у чорному трико, що облягало тіло від голови до п’ят. У такому вбранні рятувальникам належало перебувати на планеті невизначеннй чає, відведений для здійснення нового завдання — якого, про це знав поки що лише Тектуманідзе.
Гнат з цікавістю освоював дивовижний одяг. Він анітрохи не сковував рухи, був легким і викликав незбагненне відчуття сили. Томах, схожий, як і решта, на чорта, посміюючись, пояснив:
— Костюм слугує водночас і екзоскелетом, що побільшує будь-яке мускульне зусилля.
За словами інспектора, костюм витримував постріл із “універсала”, температуру до тисячі градусів, служив кондиціонером і видаляв усі відходи метаболізму тіла.
— Здорово! — вигукнув із захватом Гнат. — А з чого він виготовлений? Що за матеріал?
Вони вже входили в галерею станції, звідки починався трьохсоткілометровий тунель до поверхні планети, що видавався прозорою голубуватою трубою. Труба впиралася в шар зміїстих хмар і зникала в їх зелено-сірій каламуті.
— Матеріал? — перепитав Станіслав. — Та найпростіший — колонія мікроорганізмів. Не відставай, підемо в парі, решта уже внизу.
Ошелешений Гнат помацав на собі “колонію мікроорганізмів”.
— Оце так костюм! А чому він чорний? Не могли пофарбувати в різні кольори?
— По-перше, тому що мікроорганізми поглинають сонячне світло і майже всі різновиди радіацій, а по-друге, будь-який барвник для них — продукт харчування.
— Тепер зрозуміло. Одне лиш не втямлю — навіщо вони нам узагалі? Адже Шемалі — планета земного типу…..
— Земного, та не зовсім. Що ти причепився до мене зі своїм мундиром? Не подобається, попроси легкий скафандр, а в цивільному тебе вниз ніхто не пустить, планету ще не проіндексовано за шкалою безпеки.
Якийсь час вони мовчки йшли галереєю, врешті Гнат запитав:
— А як це — в цивільному? Ти казав, не пустять у цивільному…
Томах зайшовся сміхом.
— Ох і зануда ти, Ромашин! У “цивільному” — це із словникового запасу трьохсотрічної давності. Історію ти теж вивчав у школі, мав би знати…
У кінці галереї вони надягли вакуум-маски, увійшли в білий циліндр кабіни ліфта з цифрою “десять” на дверцятах, автомат-ліфтер відрахував десять секунд у зворотному порядку, і м’яка, але владна лапа жбурнула кабіну з начинкою в тунель, що конусом сходився в неймовірній далині.
Політ тривав рівно шість хвилин. Певне, аби не травмувати мандрівників ефектом падіння у безодню планети, стіни кабіни лишалися непрозорими під час польоту, ї Гнат не побачив Шемалі з різної висоти.
Пролунав попереджувальний сигнал автомата, та ж сама м’яка лапа без зусиль упіймала кабіну і майже ніжно внесла в приймальний зал ліфта. Дверцята змістилися вгору, і рятувальники вийшли з приміщення ліфта в шемаліанський день.
Гнат спинився, вражений довколишнім пейзажем.
На Шемалі панували два кольори: чорний і жовтий. Чорний — грунт, пологі схили гір, скелясті вершини, жовтий — каламутне небо з яскравими прожилками, ліс і група якихось будівель явно земного походження. З часом Гнат розібрався у відтінках шемаліанського ландшафту, а спершу своєрідність контрасту-чорне із золотим — буквально приголомшила його.
Наздогнавши Томаха, він спитав:
— Славо, мені ніхто так і не пояснив, чому, ми тут?
— Мені теж, — озвався Томах. — Потерпи, експерте. Між іншим, експертові УАРС слід бути витриманим, упевненим і багатозначно мовчазним. Хоча, з іншого боку, рятувальники теж люди і можуть…
— Помилятися, — підхопив Гнат.
Томах обернувся, нерозуміюче глянув на нього.
— Ні, сумніватися. Тільки не помилятися.
Вони увійшли в найближчу будівлю, що височіла серед жовтих куполів дослідницької експедиції, і, поминувши тамбур, опинилися в круглому приміщенні, просторому, затишному, зі “справжнім” сонячним світлом, що лилося з “небес” — уся стеля слугувала фоном відеопласта, завдяки чому здавалося, ніби дах купола зрізаний і всередину заглядає веселе земне сонце.
Тут була кают-компанія і водночас командний пункт експедиції: за напівпрозорою перегородкою, що поділяла приміщення на дві майже рівні частини, виднілися силуети якихось апаратів, пультів з миготливими індикаторами та віомами. Друга половина площі приміщення була заставлена елегантними столиками і стільцями, а під стіною ліворуч стояли поряд автобар і кухонний універсальнуй автомат, модель “Комфорт-Б” на п’ятдесят персон.
Кают-компанія майже порожня: за двома зсунутими столиками розташувалися гості з “Тіртханкара” і господарі, хоча хто з них є хто — зрозуміти важко, зодягнені всі вони в чорні костюми. Гнат, придивившись, упізнав лише Богданова і Тектуманідзе — по очах. Інші були йому незнайомі. Один з них, широкий, громіздкий, устав з-за столу й пішов назустріч новоприбулим.
— Прошу, дорогі гості, прошу. Давайте знайомитися? Тарас Вернигора.
— Ну, мене ти маєш пам’ятати, — сказав Томах. — Рік тому разом відвідували спортивну секцію.
— Ромашин, — назвався Гнат, подав руку й мовби потрапив під прес.
— Гнат — наш експерт, — сказав Тектуманідзе, хоча це було не зовсім так.
— А я начальник експедиції, — сказав Вернигора. — Тепер про справу. Експедиція в нас квартир’єрська, дослідницька група малочисельна, в її складі всього двадцять вісім осіб, а будівельний загін майже у вісім разів більший. Ви, мабуть, бачили з повітря деякі наші споруди, маю на увазі завершені, решта — лише починають зводитися. План забудови великий, і експедиція відчуває потребу і в людях, і в техніці, особливо в техніці. І тут маєш — вантаж із Землі не надходить!
— Не зрозумів! — здивувався Томах.
— Поки ми досліджували причини зникнення вантажів на Історії, точно такий випадок трапився і тут, — пояснив Богданов. — Дві доби тому.