— Пулько, але татові скажи, щоб черевики небезперемінно на завтра були готові. Чуєш?
— Навіщо ж пригадувати? — дивлячись убік, тихо відповіла Маруся. — Тато не любить, щоб йому надокучати, коли він і без того завжди замовлення виконує точно.
— А ваш тато швець? — поцікавився Березовський.
— Ого, ще й який! — замість Марусі поспішила відповісти Варя з такою гордістю, ніби мова йшла про її власного батька. — Не чули про шевця Кобзаренка? Найкращий на ціле місто! Як зробить вам взуття, яке хочете, — то хоч на виставку давай, а міцне — і зносу нема!
— Добре, що я знаю, — сказав Ігор. — У мене є шкура на верхи, і, коли б ваш тато міг дістати решту, — я б йому приніс черевики зробити.
— Тато дістане — так само тихо і так само дивлячись убік, відповіла Маруся. — Але треба з ним говорити.
— Гаразд, — закінчив розмову Березовський і почав прощатися. А все ж був таким байдужим і до черевиків і до всього іншого, що забув спитати адресу.
* * *
Минуло більше як півтора року, і за той час у Березовського зовсім затерся в пам’яті випадок з білими фіалками. Правда, інколи він зустрічав на вулиці дівчат, часом кланявся їм, але здебільшого вдавав, що не бачить. Бо і для чого? При бажанні міг би знайти десятки цікавих жінок і для флірту і для товариського знайомства. Але не хотів. Сторонився навіть від колежанок по інституті, уникав усякої стичности з дівчатами, відчуваючи глибоку нехіть до всіх нащадків Євиного роду. Шалів далі за Зоєю, марно намагаючись при допомозі тверезого розсудку й сили волі вилікувати себе зі свого кохання. Його життя перетворилося в суцільний примус над самим собою і, крім гіркости, не мало ніякого присмаку. Березовський стратив охоту до науки, до праці, до розваг, до їжі — до всього, і тільки ґвалтом над собою робив те, що було потрібне.
Не міг ні трохи розважатись і на вакаціях, які збував у своєї матері, що учителювала в невеличкому містечку, положеному в надзвичайно мальовничій околиці. Нудьгував там ще більше, зовсім не міг спати ночами й з полегшею зустрічав день, коли мусів вертатися до свого гуртожитку. Мати спочатку дуже занепокоїлася його настроєм, випитувала, а потім, догадавшись, очевидно, що причиною того постійного суму й неспокою є справа делікатна й інтимна, більше не наполягала на відповідях. Вдавала навіть, що не помічає нічого, але Ігоря це ще більше гнітило. З матір’ю у нього були надзвичайно щирі й ніжні взаємини, то ж таємниця й недоговореність, які постали між ними, лишили по собі почуття незручности й жалю.
А Зоя, виїхавши до Москви, написала до нього раз, другий і третій. Однак через те, що Ігор звертав листи нерозпечатаними й нічого не відповідав, перестала писати також. Кілька разів зустрічав на вулиці її батьків, і вони просили його заходити. Але він кожного разу відмовлявся. Був упертий і те, що постановив, послідовно доводив до кінця.
І аж перегодя рік і дев’ять місяців після розриву, у лютому 1937 року, несподівано зустрів Зою на вулиці. Точніше, він її не зустрів, лише вона сама з’явилася звідкись біля нього і вхопила його за рукав:
— Не пізнаєш?..
Справді не пізнав, бо не придивлявся до перехожих по вулиці. Але, коли б навіть і придивлявся, то її не пізнав би. І тепер, дивлячись на неї і пізнавши, все ж не пізнавав. Чим більше дивився — тим менше пізнавав.
Чи ж це справді була Зоя?!
Так, це була Зоя: ні постаріла, ні споганіла, навіть убрана в те саме знайоме чорне котикове хутро — а все ж не Зоя. Перед Березовським стояла гарна рижоволоса жінка з помітними ознаками недалекого материнства й дивилася на нього якось винувато, непевно, соромливо, ніби зі скаргою, ніби з проханням співчуття в зелених очах. Нічого не лишилося в ній ні з вогню, ні з льоду, ні з лебідки, ні з пантери, ні з королівської гордости, ні з циганського темпераменту — нічого з того, що було її чаром, її особливістю, її магнітом. Виглядала, як пишна квітка, через яку переїхало колесо воза на курній дорозі. Навіть дороге хутро по-інакшому лежало на ній і, здавалося, носило на собі відбитку пережитої катастрофи, знеохочення і втоми, як і сама Зоя.
— Ти, Зоє? — врешті видавив з себе Ігор. — Приїхала зовсім, чи тільки в гості?
— Ані одне, ані друге, — блідо усміхнулася вона. — Приїхала намовити батьків, щоб переїхали до мене в Москву. Сумно мені там самій.
— Ти, хіба, не одружилася? — спитав Березовський, стараючись не дивитися на її фігуру.
Зоя махнула рукою:
— Одружилася. Вже й розвелася.
— Розвелася?! Так скоро?! Чому? Ах, вибач, я не маю права питати!