Як це все сумно!..
Пізній зимовий день щойно розтуляв зліплені інеєм повіки, коли Березовський зліз з поїзду і, увібравши голову в плечі, мов злочинець, що боїться бути впізнаним, почав прокрадатися до свого мешкання. Відчинив двері й побачив за порогом лист, заадресований незнайомим твердим мужеським письмом на його ім’я. Серце його тривожно стукнуло, підказуючи, що вістка мала бути дуже важлива. І справді не помилився.
«Шановний Колего, — писав незнайомий автор, підписаний в самому кінці листа: «С. М. Лукіянчук». — Хоч Вас цей лист і здивує, але я зазначую відразу, що не проситиму вибачення, бо мій поступок подиктований обов’язками становища і деякими іншими причинами, про які писати вважаю недоцільним.
Отже, я працюю завпедом у тій школі, де учителює Марія Григорівна Кобзаренко, а це, як знаєте, змушує нас часто втручатися у приватні справи.
Дуже мені шкода, що Марія Григорівна, така добра педагогічна сила і повновартісна людина, останнім часом стратила свій попередньо здобутий авторитет, як серед учнів, так серед колег, так і серед місцевого населення. Це відбивається і на дисципліні, і на успішності, і на самій Марії Григорівні. Вам напевне буде зайвим пояснювати, чому вагітна учителька є взагалі небажаним явищем у школі, тим більше учителька незаміжня, та ще й у сільській місцевості, де люди твердо тримаються старих понять моральности. І тому становище Марії Григорівни дуже важке, навіть нестерпне. Від неї відвертаються люди, хулігани улаштовують на неї засідки на вулиці, а недавно з’явилися до мене ціла жіноча делегація з домаганням — усунути Марію Григорівну з посади, як деморалізуючий приклад для їхніх дітей. Я жінок запевнив, що Марія Григорівна має чоловіка, який поки що не може її забрати до себе, і вони трохи заспокоїлися. Але цей випадок змусив мене викликати Марію Григорівну на одверту розмову, і вона дечим мені зрадилася, але категорично відмовилася Вам писати. Цей прикрий обов’язок беру на себе та інформую Вас про стан речей. Не збираюся Вам читати лекцій на моральні теми, ані не даю Вам ніяких порад, сподіваючись, що Ви поступите так, як накаже Вам Ваше почуття чести й розуміння обов’язків.
З належною пошаною С. М. Лукіянчук».
Поки дочитав до кінця, пообривав усі ґудзики від сорочки, бо йому здавалося, що задихнеться. Шарпав себе за комір, дер волосся й до крови розбив руку об стіл.
Потім зірвався на рівні ноги: їхати! Їхати, не відкладаючи, ні одної хвилини, бо не знати, чи перелік його злочинів не зросте так, що вже й самогубство не поможе. Боже, як же це він не подумав над усіма можливими наслідками тих незабутніх годин, проведених з Марусею! Адже воно могло статися, воно навіть мусіло статися, було б дивним, коли б не сталося!..
І от, Маруся — мати. Молоденька, самотня, опущена, прибита горем дівчинка, закинута у далеке село, Покритка. «Покритка в селі раз на кілька літ з’являлася, і до смерти гіркий її вік був», — так сказав покійний Григорій Степанович, а тепер, уявивши собі становище Марусі в ролі покритки, Ігор тільки застогнав: не так скоро викорениться жорстока традиція в селі, о! — не так скоро!
Запхав листа в кишеню і, як був одягнений, так і побіг до школи.
В кабінеті директора почалася сварка.
— Що ж це ти, товаришу Березовський, — напався директор, — відлучаєшся з місця праці, нікому нічого не сказавши?!
— Я не стратив ні одної робочої години! — підвищив і собі голос Ігор. — Дивись на годинник: спізнився, може, хоч би на одну хвилину?!
— Та ти дитина, чи що?! Не знаєш законів?! До праці можеш не приходити у вихідний день, але місця не смієш покидати без дозволу!
Березовський важко сперся руками на стіл і перехилився до директора.
— Слухай, — сказав хрипко, — коли б мені грозило заслання, чи навіть розстріл, — я все одно поїхав би, зрозумів?! Вчора я поїхав за рахунок двох ночей і вільного дня, в які мене ніхто не має права змусити до праці, але сьогодні я їду, покидаючи роботу. Дозволить інспектура — добре, не дозволить — їду без дозволу. Все!
Директор відхилився назад і зі страхом слухав свого співрозмовника.
— Березовський, — спитав співчутливо, — та що з тобою?! Щось сталося з дружиною, може?..
— Так, з дружиною. О, але ти не лякайся — справа не кримінальна, не політична, а приватна.
Директор відітхнув:
— Ну, що ж... Іди до інспектури і проси відпустки. Але... Що там сталося, коли можна знати?
— Не можна! — відтяв Ігор і вийшов з кабінету.
* * *