— Скільки у вас дворів? — спитав Ігор.
— Що кажете? Дворів? Дворів тепер є чотириста і ще щось. А було сімсот, та ще на хуторах вісімнадцять, — підтвердив Ігореві міркування дядько. — Два млини мали ми колись, дві церкви, більш, як дві тисячі рогатої худоби та коней щось із тисячку. А тепер, вже про церкви й не кажу, лишився один млин, та й в тому молоти нічого. Корів разом із колгоспом село має несповна триста, а кінських хвостів, отаких, як оце бачите, є всього-навсього шістдесять вісім. Дожилися, як то кажуть, по самі тпруті... Вйо!..
Їхали сільською вуличкою поміж нерівними шеренгами нужденних, покривлених від давности хат. Багато шиб було замінено дощинками, або попросту затичками з соломи, обгорнутими в старе ганчір’я. Пороздавлювані часом, давно не перешивані стріхи ще ховалися під снігом і не виглядали так страшно. Зате давно не білені, пооблуплювані стіни, почорнілі двері й рами вікон, поламані тини говорили самі за себе. Видно було, що люди вже не дбали ні про що, окрім свого власного мізерного животіння. Скрізь бруд, безнадія і запустіння.
Врешті дядько скрутив ліворуч і став перед якимсь трохи охайнішим двором з чепурнішою хатою на дві половини.
— Гей, Федорко! — крикнув до підтиканої молодиці, що викидала гній зі стайні й світила посинілими від холоду голими колінами. — Гостей тобі привіз: учительшин чоловік приїхали...
Молодиця приставила дашком руку від сонця, подивилася на гостей, а тоді кинула вила, обсмикала спідницю й побігла до воріт.
— Заходьте, заходьте, — попросила з радістю, — Марія Григорівна у хаті. Ото буде радости!.. Заходьте... Чамайдана вашого, давайте, понесу...
Коли б не молодиця, Ігор напевне постояв би трохи, щоб відсапнутися і набрати відваги. Але цікава Федорка, бажаючи, очевидно, бути при «оказії», бігом бігла до хати, і він мусів поспішати за нею.
Скрипнули двері і, відхиляючись у сіни, вирвали за собою сильний струмінь тепла, напоєний таким знайомим запахом сушених яблук, і Березовський ледве підняв нестерпно отяжілу ногу, щоб переставити її за поріг. Але в тій самій секунді скрикнув і стрибнув відразу на кілька кроків: на земляній долівці, розкинувши руки, горілиць лежала з заплющеними очима Маруся. Схилився, підхопив її й закрутився, як божевільний, не знаючи, що робити.
— Оце! Ой, лишенько! — забідкалася господиня. — знову умліли?.. Кладіть їх на постіль, кладіть... Вони часто умлівають... Чуть що — вже й умліли, сердешненькі...
Майже силою відібрала у Березовського Марусю, поклала її на ліжко й заходилася щось розстібати і розв’язувати, приговорюючи пестливо:
— Нічого, нічого... Ось я зараз водичкою холодною покроплю — вони й одійдуть... То вони з радости... Побачили вас у вікно — та й той... То нічого...
А він тиснув її холодні пальці до уст, боязко торкався її волосся й не міг відірвати погляду від обличчя, що особливо рельєфно виділялося на тлі білої подушки. Була якась неподібна до себе й мов би чужа: не вражала надміром барв — навпаки — ясніла неприродною порцеляновою блідістю; безтямний, глибокий спокій, як печать непорочности й святости, лежав на довгих віях, відсвічував на гладенькому чолі та на строго стиснених, зовсім дівочих, зовсім невинних устах...
— Марусю, моя Марусино, моя дружинонько, моя дитинонько, мій світе, моє щастя!.. — шептав уголос те, що вже стільки разів повторював у думках, і зовсім забув про присутність Федорки.
— Ото, як ви гарно приговорюєте!.. — просльозилася молодиця. — Видно, любите їх дуже. А ті язикаті все плескали: «Нагуляла, нагуляла!..» «Таке, — кажу їм, — нагуляла!.. Це не з гулящих. І по них видно, що чесного роду. Може чоловік при війську, чи при якій другій роботі, а ви вже й раді каляти сиротину, бо нікому заступитися». Питала їх за чоловіком, а вони тільки усміхнулися, та так сумно-сумно: «Нема», — кажуть. Що ж їм, ученим, було простій бабі казати?
Федорка працювала одночасно і руками і язиком, а він слухав і не слухав і все дивився на дороге обличчя з тоненьким, але сміливим рисунком чорних брів на гордому чолі, на цнотливо-строгий затиск уст і темні, аж чорні, серпики тіней під очима. І саме такою затямив її на довгі дальші роки...
— Марусю, дитинко, ти не чуєш?
Тихо-тихо затріпотали повіки, піднеслися трохи вгору і втомлено впали знову.
— Марусю! — покликав голосніше, втішений тим проблиском життя. — Марусиночко, отямся! Я приїхав, я біля тебе!
Знову піднеслися повіки, і в обличчя Ігоря вперся свідомий, але повний моторошного спокою, нерухомий погляд. Не було в ньому ні радости, ні здивовання, ні докору, ні ненависти, ні теплоти — нічого. Самий спокій. І це було страшніше й болючіше від сподіваних сліз, докорів і гніву.