Припав до її руки і важко застогнав.
— Дякую вам, Федорко, — слабим голосом обізвалася врешті Маруся до господині. — Мені знову зробилося погано... Дякую... Можете йти...
Господиня з видимою неохотою покинула хату й обережно примкнула двері.
Коли залишилися самі — запала тиша. Він не важився говорити, не важився торкнутися її, бо здавався собі негідним такої ласки, і лишень мовчки дивився на неї. Але, коли помітив, що у неї з-під повік побігли сльози, заговорив. Каявся, благав прощення, запевняв у своєму коханні, обіцяв викупити свою вину. А вона лежала нерухомо далі, не стримуючи сліз, що стікали струмочками по скронях і лунко падали на тугу подушку. Дивний був цей плач, без найменшого виразу болю, чи терпіння на обличчі, без найнезначнішого дрижання хоч би одного мускула, — немов би плакала не людина, а маска.
— Марусю, — молив він, — я, може, не смію тебе просити, але все ж прошу: будь моєю дружиною, вернися до мене, щоб почати наше життя наново. Я не можу бути без тебе, я дуже страждаю, Марусю!..
Тут наважився таки взяти її за руку і припав до неї довгим-довгим поцілунком.
— Страждаєш? — перепитала. — То ти щасливіший за мене, бо я вже не здатна і страждати...
Він злякався і цих слів, і її втомленого голосу, і того нерухомого обличчя, яке не зраджувало нічого, крім збайдужіння і втоми.
— Не кажи так! — попросив палко. — Я знаю, що ти багато пережила, і це тебе зламало, але воно мине, Марусю, запевняю тебе! Я постараюся зробити все, щоб ти віджила, щоб ти відпочила, щоб видужала і щоб була щасливою. Марусю, я все зроблю для тебе, тільки скажи! Наказуй, моя єдина!..
Нічого не відповідаючи, вона підвелася і спустила ноги з ліжка.
— Не вставай! — спробував її затримати. — Може б покликати лікаря?
— Ні, мені вже добре, — відвела його руку. — А лікарів тут поблизу нема.
Він кинув оком на її заокруглену постать і затремтів від нового напливу глибокої ніжности.
— Марусю, — пригадав несміливо, — ми ж ще навіть не привіталися. А я так страшно стужився за тобою!
Ледве торкнувся її плечей, як його несміливість щезла під натиском потрясаючого вибуху почувань. Пригортав її, пестив, обціловував від голови до стіп і приговорював палко:
— Моя дружинонько!.. Моя маленька мамуся!.. Яка ж ти втішна!.. Ти ще ніколи не була такою гарною, як тепер!.. Тепер вас є двоє у мене, двоє!.. Я направду негідний такого щастя!..
Не помічав, що його пестощі лишаються без відповіді — був щасливий тим, що може її торкатися, може говорити про свою любов.
Скрипнули двері і в них просунулася господиня, питаючи, що робити на вечерю. Почала при тому бідкатися, що білої муки нема, що корова вже не доїться і що курку тепер шкода різати, бо незабаром почнуть нестися.
Ігор нетерпеливо впхав їй у руку гроші, попросив зварити що-небудь і випровадив за двері. Але ця прозаїчна, розмова привернула його від освідчин і сентиментів до реальних речей.
— Отже, Марусю, — заговорив діловим тоном, — ми, перш усього, щоб покласти край усяким пліткам, підемо, завтра до сільради і зареєструємо наше подружжя.
— Авжеж... — гірко усміхнулася Маруся. — І тим самим тільки докажемо цілому селу, що досі подружжям не були....
— Гм, так... — заклопотано потер Ігор чоло. — То, може, поїдемо додому і там?...
— По-перше, Ігорю, щоб поїхати додому, треба стратити найменше два дні, а ти па скільки маєш відпустку?
— Не журися, я якось то...
— А, по-друге, — перебила його, — я в такому вигляді до ЗАГСу не насмілюся піти. Для чого мені вислуховувати пікантні дотепи в черзі?
Мала рацію і своїми міркуваннями заклопотала його ще більше.
— Гм, так... — повторив. — Але що ж тоді зробимо? Скажи мені, Марусино, чого ти хочеш? Я тебе послухаю і не буду протестувати.
— Ах, Ігорю, — відповіла апатично, — я вже нічого не хочу...
І він аж тепер помітив, що розбитість, сум і гіркота вижолобили на її чолі поперечну зморшку, якої раніше не було.
— Не хочеш? — питав з жалем. — Чому не хочеш?
— Бо це вже не має ніякого значення: тато не живе, для тебе реєстрація — це ярмо і ланцюги, благословенство — «огидна і смішна комедія», а для мене вже все одно...
— Марусю! — піймав її руку і стиснув. — Марусино, я тебе прошу: забудь усе, що я казав, забудь! Не вгадуймо нічого! Я ж на самому початку заявив, що хочу почати наше життя наново...
— Чи ти й справді аж так змінився? — поцікавилася вона.
Перше, ніж відповісти, хвилинку подумав.