— Не знаю, що тобі на це. сказати, моя єдина, — признався щиро. — Я б сказав і «так» і «ні». Змінився, бо тепер би вже не впирався і не ставив би своїх засад вище твоїх переконань, знаючи з досвіду, скільки нещасть моя впертість принесла. Але одночасно я і не змінився, Марусю. Я і тепер і до кінця життя повторятиму, що справжній шлюб і справжнє подружжя тривають так довго, поки існує любов. Усе інше — це лишень форма реєстрації факту. Але коли сам факт не існує — реєстрація його є фальшивкою і безглуздям.
— Так!.. — ніби підсумувала Маруся й відійшла від нього. — Тоді ми взагалі не маємо, про що говорити...
Ігор похолодів від цих слів, а ще більше від її твердого тону.
— Марусю, — спитав зі страхом, — чи це означає кінець?..
— Так, це означає кінець того всього, що було! — підтвердила вона.
— Я сам хочу покінчити з тим, що було! — вихопилося у нього палко. — Ти мені скажи про майбутнє, Марусю, про майбутнє!..
— Що ж я тобі можу сказати про майбутнє? — потиснула вона плечима. — Ти приїхав сюди сватати людину, яку знав колись, але застав зовсім іншу, якої ще не знаєш. Правда, в резерві завжди ще залишається розвід, однак сам повинен признати, що пориваєшся на необачний крок, який не лежить у твоєму характері...
Він дивився на неї з подивом і розумів, що перед ним справді стоїть зовсім нова і незнана людина. Це вже не була безхарактерна міщанська півдитина, що так легко улягала його владі, а зріла жінка, яка знала, чого хотіла, і яку вже не можна було переконати ні красномовністю, ні ласками. І саме такою вона йому ще більше подобалася, викликала пошану до себе і жаль, що він не вмів її повністю оцінити раніше.
— Ти дуже виросла, Марусю, — сказав задумано те, що думав.
— Терпіння вчать розуму, — тихо відповіла вона.
Він встав і нервово заходив по хаті. Зупинився біля мисника, провів пальцем по примурку біля комина і ще раз пройшовся сюди і туди.
— Добре, — сказав, ніби сам до себе, — добре... Але який же вихід з того всього? Я не можу лишити тебе отак. Я ж не ошуст, я не зречуся дитини, я хочу направити все!..
Подивився на неї, і йому здалося, що вона є матеріальним втіленням луни його питання: «Який же вихід з того всього?»
Став біля неї і торкнувся її плеча.
— Марусю, — сказав, — чи ж то правда, що ми стали такі чужі одне одному? Чи ж справді у нас нема нічого спільного ні в серцях, ні в поглядах?
Вона глибоко і важко зідхнула:
— Коли подумати добре, Ігорю, то ніколи не мали нічого спільного в поглядах, себто, в засадничих переконаннях. На якийсь час ти мені накинув свої. Я, засліплена твоєю інтелігенцією і своїми почуваннями, прийняла їх. Але вони виявилися для мене чужими й ворожими. Вони опоганили мою душу, розложили мою гідність, штовхнули мене на ганьбу, зруйнували мені життя. Вони зробили зі мною те, що зробила колективізація з селом, — ти бачив?..
Її слова падали на його серце, мов грудки замерзлої землі, й від них ставало лячно і важко.
— То ти тепер?... — почав несміливо й не скінчив.
— Тепер? — обернулася різким рухом до нього Маруся і випросталася. — Тепер слухай: «Вірую в Єдиного Бога, Отця Всемогучого, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого»...
Бліда взагалі, вона зблідла ще більше і стала аж прозорою. Дивилася на нього широко розплющеними очима, налитими глибоким поривом віри, й виглядала на розкаяну Магдалину зі святого образу. Вимовляла твердо слово-по-слову символ віри, а ті слова, пройняті духом екстази, набирали потужної сили й потрясали величчю свого змісту.
«І в єдиного Господа, Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, від Отця рожденного перше всіх віків, — Світло від Світла, Бога істинного, рожденного, несотвореного, одноістотного з Отцем, через котрого все сталося».
І знову, як колись, від Марусі війнуло чимсь владним, чимсь незбагненним, чимсь таким, що його можна було порівняти з заворотом голови над глибокою таємничею криницею, на дні якої годі догледіти воду.
Ігор слухав, затаївши віддих, і йому видалося на момент, що перед ним підноситься краєчок завіси над великою тайною, яку він так довго і марно намагався розгадати. Тепер же її розкривали найпростіші, а тому й найгеніальніші, слова молитви. Скільки божеського і скільки людського, ясного, доступного було в них:
«Він для нас, людей і для нашого спасіння з неба зійшов і тіло прийняв від Духа Святого і Марії Діви і стався чоловіком».
Знав цю молитву з дитинства і багато разів її відмовляв, але без любови, бо була задовга і незрозуміла. Але зараз він розумів. Більше, ніж розумів!
Ігор нараз усвідомив собі свою роздвоєність, зрозумів, що має в собі два початки: смертного і безсмертного, духового і матеріального, бо половина його єства поривалася високо в небо, а друга половина, згнічена почуттям власної мізерії й нікчемности, припадала до землі, розсипалася в порох.