«Чекаю воскресення мертвих, — лунав з особливою вірою й натхненням голос Марусі, кінчаючи слова молитви, — і життя будучого віку. Амінь»...
Стало тихо, але в хаті ще витав урочистий відгомін святости.
І лишень нескоро-нескоро обізвалася Маруся:
— Ось, Ігорю, ти знаєш, як є тепер. Я тобі сказала більше, ніж би могла сказати власними словами. Моїм «вірую» стало «Вірую». А твоїм?..
Він опритомнів. Краєчок завіси впав знову, і все лишилося по старому.
«Які ж дурниці! — мало не сказав уголос, протираючи очі й чоло. — У мене сильно розходилися нерви...»
— Не будемо зараз говорити про ці речі, Марусино, — сказав уголос. — Можу тобі лишень приобіцяти, можу поручити словом чести, що ніколи більше в житті не зачіпатиму з тобою релігійних тем. Вір собі, чи ні, молись, чи не молись, — не встряватиму. Але вернуся ще раз до найголовнішого: ти пам’ятаєш, як я тобі казав, що, з огляду на дітей, ми все ж мусимо зареєструватися в ЗАГСі. І тепер це питання дуже актуальне. Як зробимо?
Маруся терпко усміхнулася:
— Я бачу, Ігорю, що якраз про найголовніше ти не хочеш думати... Але, гаразд. Не вдаючись до складних матерій, хочу тебе спитати таке: навіщо ЗАГС, коли у твоєму розумінні його роля руйнуюча?
— То не є моє розуміння, Марусю, ти помиляєшся! — запротестував він.
— Справді? — піднесла вона брови. — А не казав же ти, що для кохання найбільша загроза в «ланцюгах», які закріплюють і устійнюють родину?
— Казав, — покаявся він. — Але тепер я переконався, що нема сили, яка б зруйнувала мою любов до тебе! Люблю тебе, як жінку, як людину, як матір своєї дитини!..
Склавши ці признання, він затремтів і мусів зупинитися, щоб не розплакатися вголос. Але зустрівши іронічно-докірливий погляд Марусі, засоромився: говорив, як скрайній егоїст і боягуз на додаток скаржився на свої болі, співав про свої почування. Але Марусі не важився питати, чи вона його ще любить, чи просто погорджує ним. Ні, цього він не міг спитати — бракувало йому сил.
— Марусю, — звернув розмову в іншу сторону, — нас же лучить дитина! Мені все одно, чи це буде син, чи донька, але я вже люблю її, я почуваю себе батьком, Марусино! І тому не будемо думати про себе — думаймо про нашу дитинку і робімо так, щоб хоч вона не терпіла через наші помилки і наші непорозуміння...
Знову розчулився і розчулив своїми словами Марусю. Вперше по зустрічі потепліла, підійшла до нього і довірливо притулила голову до його грудей.
— Я живу цією дитиною, — додала. — Так хочу вже її побачити!... Чекай...
Визволилася з його обіймів, підійшла до валізки, що стояла на ослоні, відкрила її і почала витягати звідти малесенькі сорочечки, шапочки, власноручно плетені панчішки, пеленки, сповивачі. Все було зроблене зі старих речей, пошите руками і прикрашене вишивками.
— Бачиш, бачиш, — раділа Маруся, — усе таке м’ягеньке, і рубців не відчувається зовсім. Не буде дитину гризти і тиснути...
Він нічогісінько в тих справах не розумів, а тому був попросту захоплений досвідченістю і передбачливістю Марусі, уважно розглядав кожну дрібничку і тішився, як дитина.
— Як ти це все гарно поробила! — чудувався він. — А в мене ще також є багато старих речей, особливо маминих. З них іще можна буде навибирати, хтозна скільки клаптиків і коронок. Там того добра ціла скриня. Приїдеш — упорядкуєш і побачиш, що з того можна вибрати.
Маруся враз посумніла й зідхнула:
— Я, Ігорю, звідси не поїду. Адже не можу покинути праці...
— Я попробую це влаштувати.
— Навіть не пробуй. Я не поїду до кінця року.
— Та ти ж і так не зможеш до кінця року працювати — ти повинна... чекай, коли це?.. Ну, так, у другій половині березня ти повинна одержати декретну відпустку. Не будеш же тут чекати дитини.
— Я поїду додому, Ігорю, — сумно сказала вона. — В нашій хаті живе зараз тітка Уляна. Поїду... Я так скучила за домом! І... і я хочу, щоб моя дитина побачила світ у своїй хаті.
— НАША дитина, Марусю, — поправив він.
— Наша дитина, — повторила вона і розплакалася.
Він кинувся, почав заспокоювати, пестити і переконувати, але не помогло: Маруся інакше собі не хотіла уявити — тільки щоб дитина народилася в рідній хаті. Мусів і з тим погодитись — адже обіцяв їй робити все так, як вона забажає, але було йому сумно.
Наспіла вечеря, а по ній одна за одною почали приходити цікаві сусідки, подивитися «на вчительшиного чоловіка». Не було б мабуть цим відвідинам кінця, коли б кметлива Федорка не заявила просто: